Зої 40 років, вона жила ще з батьками. «Знайди собі щастя!» – часто повторювали і повторювали вони їй. І вона принесла додому кошеня. Батьки були непохитні – йому тут не місце

Жила-була дівчина. Вже не зовсім дівчина – жінка, їй сорок років було. Жила вона з батьками. Ну, так склалося.

Батьки мріяли про її щастя. «Знайди собі щастя!» – часто повторювали. Дбали про неї, оточували турботою. Зоя працювала юристкою, а після роботи сиділа вдома – з батьками. Разом їздили на відпочинок, на дачу, робили ремонт – завжди було багато справ.

Час від часу Зоя знайомилася з кимось, але женихи траплялися якісь не такі. Недоліки виховання мама жартома висміювала, а татові комічно вдавалося підкреслювати їхню неграмотність. Зоя дуже любила батьків і не хотіла їх засмучувати.

А потім вона знайшла кошеня. Маленьке, мокре, замерзле – прямо біля під’їзду. Серце не камінь. Підняла, принесла додому, налила молочка. Кошеня жадібно пило, аж чавкало.

Батьки спочатку мовчки дивилися. З остовпінням. А потім почали кричати. Не просто кричати – верещати. Особливо, коли кошеня зробило калюжу на підлозі. Бо воно ж іще крихітне!

— Геть його з квартири! – заголосили.

Ні, вони не були жорстокими. Просто розуміли, що кошеня подряпає меблі, обдере шпалери, сплюндрує паркет. Грязюка, сморід, розруха в чотирикімнатній квартирі!

Батьки вже все вирішили. Кошеня треба підкинути добрим людям. Ну, або в притулок здати. Тато, хапаючись за серце, швидко знайшов у телефоні адресу найближчого притулку. Мама, перебиваючи тата, теж кричала, і, зірвавшись на фальцет, витурила Зою за двері разом із нещасним пухнастиком.

— І сто гривень на харчування їм дай! – додала мама. – Ми ж не звірі!

Зоя сіла в машину, притиснула кошеня до грудей. Воно довірливо заснуло. І тут Зоя раптом зрозуміла, що їй сорок років. І що в неї нічого немає. Взагалі нічого. Навіть маленького куточка, де міг би жити цей котик. Кімнат у квартирі багато, але жодна з них – не її. Це батьківська квартира. Вона просто там живе. Гостює.

Зоя їхала до притулку й плакала. Якби вона не кошеня везла, а себе. Але паралельно шукала щось у планшеті – вона ж розумна була, ця Зоя. І на півдорозі знайшла. Подзвонила, домовилася, під’їхала, подивилася. Орендувала квартиру. На пів року. Внесла аванс, заїхала. І витягла з сумки свого кошеня. Ось і все.

Зоя почала жити в своїй квартирі. Господарів не цікавило, чи є в неї котик, куди вона ходить і з ким спілкується. Головне – щоб платила вчасно. Вона й платила. Вона б і вдвічі більше заплатила, настільки їй було добре жити вдвох із Мурчиком. Із Мурчиком та Миколою. З яким вона познайомилася… на вулиці. Хоча це звучить, мабуть, не дуже.

Батькам вона телефонувала регулярно. Казала, що в неї все добре. Клала слухавку, коли вони починали кричати. Можливо, колись вони зустрічатимуться частіше. Хто знає. Але я знаю точно: із кошеням, яке виросло у великого здоровенного мордатого котяру, все добре. І з Миколою теж. І з Зоєю. Бо іноді життя змінюється в один момент. Через кошеня. І не тільки через нього.