Жінці робота не потрібна?
Не хочу, щоб мене вважали панянкою, яка біситься з жиру. Просто дуже люблю свою справу і намагаюся донести це до свого чоловіка. Тільки він мене не чує.
Ми познайомилися, коли я вчилася на останньому курсі інституту. А Олег отримував там освіту заочно. Вірніше, як він говорив, «отримував для батьків папірець». Саме тому шукав собі автора студентських та курсових робіт. Щоб за нього робили всі завдання. І знайшов мене. З тих пір ми разом. Рік тому розписалися. Батьки Олега люди не бідні. Зіграли нам гарне весілля, віддали одну з квартир. Але найголовніше – хрещений (і за сумісництвом рідний дядько) мого улюбленого вирішив все-таки підтримати його проект і надати стартовий капітал.
Для Олега це означало початок своєї справи. І він з головою занурився в роботу. Тому спершу не заперечував, щоб я перейшла на повну ставку в бібліотеку, в якій підробляла весь цей час. Більш того, йому це навіть подобалося. Ні до кого на такій роботі ревнувати не треба: колектив жіночий, приходять, в основному, діти і пенсіонери. «Кажеш бібліотекар, і відразу уявляєш розумну людину …», – говорив Олег.
Але, зараз чоловік і його батько дуже добре розкрутилися. Бізнес пішов навіть краще, ніж вони припускали. Це багато в чому заслуга Олежки. Мені б радіти. Але, якось коханого такий стан справ почаво псувати. Пішли атаки на мою роботу. Каже, що не хоче бачити у себе в ліжку «книжкову міль». Стверджує, що бібліотекар нині – непотрібна робота. Грошей платять мало, а приходять одні бабульки старенькі, які не знають, як на пенсії себе розважити. Ще років десять, їх не стане, і взагалі нікому ми не будемо потрібні.
Я не знаю, як достукатися до чоловіка і переконати, що бібліотеки нині – центри незвичайних і дивних подій? У нас то вечори сучасних поетів і письменників влаштовуються, то барди приїжджають. Стільки молоді творчої! Пів року тому взагалі була ціла подія. Повісили на стіни полотна починаючої художниці. Прийшов хлопець, підліток зовсім, взяти книгу для своєї бабусі почитати. Скаржився, що не подобається їй електронні гаджети, хоче паперове видання. Побачив картини, здивувався, запитав дозвіл сфотографувати. А через день повернувся. Каже, що треба з автором зв’язатися. Покупця на її творчість знайшов. Ось такий природжений підприємець. А дівчина – навпаки, талант, який завжди голодний. Комерційної жилки в ній взагалі немає. Яка вона рада була! Тепер через нього навіть за кордон продає роботи, на замовлення пише.
Хлопець цей ще з деякими її друзями співпрацювати став. Приїхав на особистій машині. Сам заробив! І нам говорить: «Хочу в пам’ять про бабусю свою виступити в якості спонсора. Давайте вам сучасні комп’ютери привезу, проектор і штори гарні? » Так ми потім за допомогою цього проектора таку лекцію провели.Старшокласників із сусідньої школи покликали. Вони спершу сміялися, типу, кому воно потрібно. А потім – сиділи, як миші.
А про пенсіонерів – все правда. Багато хто приходить до нас поговорити, якщо залишилися самі і одному зовсім сумно. Але, хіба краще, щоб ці самі пенсіонери сиділи на лавочці і кістки всім перемивали? Або в транспорті громадському з усіма лаялися? Вони, бувало, побачать випадково книгу, яку читали ще в юності, і прямо змінюються всі. Очки блищати починають, щічки рум’янцем наливаються. І розповідають вони багато цікавого. За важливі речі, за принципи, які їх в житті рятували. Погано, якщо підуть з життя, і ніхто не буде пам’ятати історію нашої країни не пафосно, а як життя простих людей.
Олег наполягає, що нам треба про дітей задуматися. І взагалі, моє призначення – його з роботи зустрічати, створювати затишок. Я не проти. І затишок хочу створювати і діток народити. Але не можу зрозуміти, навіщо мені кидати справу, яке дуже люблю? Чому раптом професія бібліотекаря в голові у деяких дорівнює непотрібній роботі? Але, найголовніше, чи варто перетворюватися в домогосподарку, якщо тобі цього не хочеться?