– Збирати потрібно на старість було! Щоб не жити за наш рахунок, а самостійно себе забезпечувати

В цьому будинку я прожив уже 15 років. Як тільки влаштувався на хорошу роботу, одразу взяв тут трикімнатну квартиру в іпотеку, а через рік одружився. В нашому будинку всі жили дуже дружно, часто допомагали одне одному.

Сьогодні мені довелось заїхати додому на обід. Привіз деякі речі додому, взяв папери на роботу і вийшов з будинку. По дорозі до машини, на лавочках сидять наші місцеві бабусі. Зоя Іванівна, Ірина Василівна, Тетяна Едуардівна. Проходячи повз, привітався. Вони привітно закивав головами у відповідь. Ні, не вийшло проскочити.

– Саша, привіт, як Матвій у тебе? Дивлюся зовсім великий став, росте хлопчисько!  – гукнула мені Зоя Іванівна.

Вона моєму синові як бабуся рідна, весь час якусь цукерку підсуне, коли побачить, Раніше вона часто з ним сиділа на канікулах, а ми з дружиною працювали.

– Та нічого, дякую, зросте непосида!  – підходжу до лавки.

Далі традиційні розпитав про сім’ю, роботу, здоров’я. Я поспішаю, але мене все не відпускають. Хочу вже остаточно попрощатися, як чую ззаду голос.

– Розвелося пенсіонерів, на кожній лавочці сидять! А ти працюєш, утримуєш їх! А хто про тебе самому подбати немає кому!  – зі злістю в голосі промовив незнайомий мені хлопчина, який виліз з машини, яка щойно припаркувалась.

Кілька секунд замішання. Першою зреагувала Тетяна Едуардівна.

– Куди ж нам діватися то? Свого часу ми працювали, наших батьків утримували. Тепер ви … Потім ваші діти вас утримувати будуть!  – спокійно відповіла жінка.

– Збирати потрібно на  старість було! Щоб не жити за наш рахунок, а самостійно себе забезпечувати!  – дає пораду хлопчина.

– І як, виходить збирати? – питаю у нього.

– У мене виходить, тому що я працюю! І буду працювати, а не чекати пенсії, щоб сісти на лавочку і скласти руки! Он, здорові жінки ще, а сидять, пліткують, байдикують! Невже не можна хоч якусь роботу знайти?  – впевнено заявляє хлопець.

– Мені 71 рік. Згодна, для свого віку я цілком здорова жінка, з цим не посперечаєшся. А яку роботу ви мені можете запропонувати, як потенційний роботодавець?  – з посмішкою поцікавилася Ірина Василівна.

– Так будь-яку! Хоча б … Та що, невже немає її? Он … Та хто хоче, той знайде!  – зам’явся хлопчина.

– Спасибі за конструктивну розмову! Бажаю, щоб у вас була щаслива старість, щоб вам не довелося сидіти на лавці та розпускати плітки!  – сказала Зоя Іванівна.

– Ні, ну а що, я не маю рації чи що? З нашої ж кишені їм пенсії платять!  – звернувся хлопець до мене.

– З нашої. Давно в столиці? – питаю я.

– Ну рік приблизно. А що? – в подиві відповідає.

– У тебе мама є? Де живе? – продовжую розмову.

– В Черкаській області. До чого ти хилиш? – у хлопця ступор.

– Судячи з твого віку, твоя мама на пенсії. Ти живеш в Києві, вона в маленькому містечку. Ти тут весь такий працюєш, хизуєшся, а вона там пенсію отримує. З твоєї кишені. Так ти подзвони своїй мамі, скажи, щоб вона тобі частину грошей назад відправляла, що ти не маєш наміру її утримувати. Скажи, що потрібно було самій на старість збирати!  – атакую ​​розумника в лоб.

– Ні, ну це ж мама. Так я допомагаю їй … Іноді. Та НУ вас! – махнув рукою хлопець і пішов геть.

– Гаразд, попліткувати й годі! Пора мені, всього доброго!  – посміхнувся я бабусям.

Ось звідки стільки жорстокості в людях? Чому вони вважають винними самих пенсіонерів, а не систему, через яку не все гладко? Невже люди настільки впевнені, що у них в майбутньому все буде ідеально та безтурботно і їм нічия допомога не знадобиться? Пригадується вислів: «Хочеш насмішити Бога? Розкажи йому свої плани на завтра! »