Завдяки його словам, я все ж навчився цінувати найголовніше…
Був теплий літній ранок. Я стояв під вікнами пологового будинку і махав дружині, яка тримала на руках нашу дитину. Вона набрала мене по телефону:
– У нас дочка, 3750, народилась в 01.15
– У нас дочка, … я – батько! Віка, яка дочка нам на УЗД сина обіцяли …
Раптом повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:
– Напевно помилилися …
Я розвернувся і пішов повз щасливих батьків, які малювали на асфальті освідчення в коханні та запускають в небо повітряні кулі, повз прикрашені машини й натовпи родичів ..
Я завжди мріяв про сина, спадкоємця, продовжувача роду. Поки Віка ходила вагітна, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на рибалці, ведемо чоловічі розмови та привозимо мамі багатий улов, а потім ввечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як пройшов день і поруч він – мій син, моя гордість.
Віка довго не могла завагітніти, ми їздили на обстеження навіть до одного проіесора, можна сказати світила науки й тільки через п’ять років, дружина повідомила мені радісну новину …
– Вадим, ти ?! – почув я за спиною, обернувся – Олег, мій інститутський приятель.
– Скільки років, Олег! Радий тебе бачити. Як ти?
– До матері приїхав, прихворіла вона трохи, догляд потрібен, вона у мене зовсім одна тут, батька років п’ять як немає вже. Сам як?
– З пологового будинку йду, дружина народила, дочку.
– Вітаю! А ти що не рад? – посміхнувся приятель.
– Так …
Він озирнувся і побачивши кафе в парі кроків від нас запросив зайти, поговорити.
– Значить хлопця чекав? Всі ми чекаємо синів, спадкоємців, це нормально. Колись я так само як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина народила дочку.
– До речі, як твої? З тобою приїхали?
Олег опустив очі й замовк, а потім подивився на мене поглядом в якому немов застигла вся всесвітня туга і відчай.
– Я один, немає більше у мене сім’ї. Вадим, не про це зараз, у тебе радість.
– Так що трапилося?
– Аварія … надто боляче згадувати. Я один вже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу підшукаю, ремонт у квартирі зроблю.
Ми ще довго сиділи згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив свій номер телефону приятелеві й сказав, що він може дзвонити мені в будь-який час дня і ночі.
На наступний ранок з величезним букетом улюблених Вікою тюльпанів і зв’язкою повітряних куль, я поспішив до вікон пологового будинку.
– Віка! – вигукнув я, почувши такий рідний голос в трубці – пробач мені! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?
– Вадим, вона все в татка!
– Правда? Я себе вчора вів як …
– Не треба, я все розумію, – перебила мене дружина – Вадим, дочка у нас здорова, спокійна їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам …
Дітей у нас більше так і не вийшло, потім дружина мені розповіла, що пологи були дуже важкими і їх наслідки серйозно позначилися на її здоров’ї.
Минуло двадцять років, Валерія у нас виросла розумницею і красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею. Олег став нашій дочці хрещеним батьком.
Я досі вдячний долі за ту нашу зустріч і розмову, яка мені на багато речей відкрила очі, а в першу чергу навчила цінувати й любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч …