Запрошую маму на свято – вона влаштовує скандал, не запрошую – істерика, що вона нікому не потрібна. Втомилася

Не знаю, що робити з мамою. У неї тривалий складний період у житті, який триває вже другий рік. Так і не відійшла після розлучення з батьком.

Мама у мене – натура творча та в емоціях досить нестабільна. Я взагалі дивуюся, як тато стільки прожив у цьому вулкані пристрастей. Будь-яку незначну сварку мама роздмухувала до розмірів всесвітнього скандалу з криками, непритомністю та заламуванням рук. Нехай навіть приводом послужила пролита на стіл кава.

Тато тримався доти, доки я не закінчила університет, говорив, що не хотів створювати мені зайві приводи для стресу, за що я йому вдячна. Але після того, як я отримала диплом, він таки подав на розлучення, а через півроку зійшовся з новою жінкою, з якою зараз живе мирно та спокійно.

Для матері це був справжній удар, вона сприйняла розлучення як особисту зраду, а її звичка скандалити не давала відпустити ситуацію.

Їй би допомога фахівців не завадила, але від неї мама якраз і відмовлялася, волаючи, що не треба її записувати в божевільню, хоч ніхто й не намагався. Але робота з психологом і, можливо, курс заспокійливих їй би пішли на користь. Тільки насильно її туди не потягнеш, а сама вона зовсім не горіла бажанням щось міняти.

Тата я розуміла, але й маму мені було шкода, хоча останнім часом спілкуватися з нею стало дуже важко. Вона сама постійно кидається з крайності в крайність, що розгойдує її і оточуючих.

У мене є наречений, за півроку буде весілля, але вже зараз я спілкуюся з його сім’єю, запрошую їх на спільні свята, як і вони мене. І всю цю милу картинку псує моя мама. Коли я запрошую її до нас на свято, вона швидко починає влаштовувати скандал, вигадуючи привід на рівному місці.

То їй здається, що її запросили з жалю, то якось на неї косо дивляться, то щось не так їй сказали. Мені здається, що привід їй не потрібний взагалі, вона сама його чудово вигадає.

Мені доводиться червоніти за неї, вибачатися перед гостями, відводити маму заспокоюватися, загалом весь вечір скакати навколо неї, щоб вона не зіпсувала вечір усім іншим.

Звичайно, батьки нареченого сприймають усе з розумінням, мені ніхто нічого не каже, але мені вже самій перед ними незручно. Навіщо людям, які прийшли на свято, вислуховувати чужі скандали?

З мамою розмовляти марно. Вона відразу починає плакати і кричати, що я її соромлюся, значить їй нема чого жити.

– Якщо мене рідна дочка соромиться, єдина моя близька людина, то простіше вже пoмeрти і нікого не мучити! – захлинається сльозами мама.

Пробувала я її просто не запрошувати, думала потім заїхати та відзначити з нею окремо, але з цього теж нічого хорошого не вийшло. Мама влаштовувала мені істерики.

Знову сльози, крики, що вона нікому не потрібна, навіть рідній дочці, її всі зрадили і таке інше. Тобто так погано, що так погано.

Мені самій вже до жаху набридли її постійні істерики. Якщо на початку всієї цієї історії з розлученням я її десь шкодувала, то тепер мною керує втома і роздратування.

Вона сама своєю поведінкою відштовхує від себе людей. Навіть мене встигла дістати, а мені явно терпець передався від батька. І я втомилася за маму червоніти.

Боюся, рідня майбутнього чоловіка вже вважає, що я згодом можу стати такою самою неврівноваженою істеричкою, бо яблуко від яблуньки, як відомо, недалеко падає.

І мені самій вже важко перебувати поряд з мамою, щохвилини очікуючи, що її зірве з різьблення і знову почнеться черговий скандал.

Вирішила для себе, що не буду кликати її в гості. Нехай ображається, влаштовує мені скандали, але хоча б інших людей відгороджу від неї, бо нареченому в очі вже соромно дивитися.

Тато мене у моєму рішенні підтримує. Він не говорить про маму гидоти, не перетягує на свій бік, просто каже, що чудово мене розуміє, і що я знайшла найкращий вихід із ситуації. Я теж так вважаю.