За кожним успішним чоловіком стоїть жінка. Так було і в Андрія Андрійовича. На роботі він був строгим начальником, а вдома навпаки

Анна купила чоловікові нову краватку. Чоловікові вона не сподобалася. Але Анна сказала, щоб він не вередував, а йшов до театру саме в ній. Вони обидвоє стояли перед великим дзеркалом.

«Ось як я з’явлюся в такій краватці на людях? — думав Андрій і сумно дивився на своє віддзеркалення. — Це ж сором якийсь. Мене засміють».

Анна стояла поряд із чоловіком. Вона то дивилася на нього, то на його відображення у дзеркалі.

«На мою думку, чудово, — думала Анна. – Дуже красиво. І костюм, і туфлі. Особливо краватка. Вона так пасує до його очей».

— Все гаразд, — сказала Анна.

Але Андрій так не думав. Йому не подобалося абсолютно все. Але найбільше його дратувало краватка. Та й до театру, якщо чесно, він не хотів іти.

— Не люблю оперу, — жалібно сказав Андрій.

— Я знаю, — байдуже відповіла Анна, продовжуючи дивитись то на чоловіка, то на його відображення.

– Я не хочу, – сказав Андрій.

– Розумію, – сказала Анна. — Але йти все одно доведеться. Через не хочу.

Анна подивилася на чоловіка і поправила йому краватку.

— І взагалі, Андрію, ти зараз не про те думаєш.

– Я взагалі зараз не думаю.

– Так! – згадала Анна. — У театрі поводься пристойно. Щоб мені не було за тебе соромно.

– Що ти маєш на увазі?

– Не засни під час вистави, – сказала Анна, подивилася в дзеркало і поправила свою зачіску, – як це сталося минулого разу. Пам’ятаєш?

Анна подивилася на чоловіка і поправила йому зачіску.

— Ти надто строга зі мною, Анна! – сказав Андрій.

— Строга? – здивувалася Анна.

– Ну звичайно! — вигукнув Андрій. — Невже ти сама цього не розумієш, не помічаєш, не відчуваєш?

– Нічого не розумію. Що я маю помічати, відчувати?

— Ну хоча б те, що ти постійно змушуєш мене робити те, що мені не подобається, що я не хочу робити! Вимагаєш від мене більше, ніж я можу. Хіба ж так можна жити?

— Ти ще переживаєш з приводу краватки?

— Краватка в тому числі. Але річ не тільки в ній. Я говорю зараз взагалі про своє життя.

– Ах, ти про це, – розчаровано сказала Анна. — Я думала щось серйозне.

— Про це, Анна, про це, — сказав Андрій. — Ми разом уже 25 років, Анна! 25! І всі ці роки…

– Вибач, – сказала Анна, – дай я тобі комірець поправлю.

Вона поправила чоловікові комір.

– Продовжуй, – дозволила Анна. – Що всі ці роки?

— І всі ці роки, — вів далі Андрій, — я мушу наступати на горло власній пісні. Мені 50 років! Анна! 50! Більшість життя вже позаду. А я?

– А ти що? — лагідно спитала Анна.

— Весь цей час я йшов усупереч своїм бажанням, своїй волі, — тихо відповів Андрій, — Мої нахили, мої мрії… Де все це? Раніше я думав, що ось виростуть діти, і все стане інакше, але ні. Діти виросли, у мене вже є онуки, а все залишається як і раніше.

— Як і раніше? – не зрозуміла Анна. – Що ти маєш на увазі?

— Я не живу, Анна, — сумно відповів Андрій.

– Скажеш тоже, – спокійно обурилася Анна. – Не живе він.

– Так-так, – сумно наполягав на своєму Андрій, – не живу.

— Не кажи нісенітниці, Андрюша, — сказала Анна, — ти живеш, і живеш дуже добре. Всім би жити так, як ти живеш.

– Ні, Анна, ні! — вигукнув Андрій. – І не сперечайся зі мною. Ось зараз не сперечайся. Бо я не живу. І ти це маєш визнати!

— Що ж ти, на твою думку, робиш, якщо не живеш? — спитала Анна.

— Я, Анечко, дотримуюся твоїх вказівок, — відповів Андрій і, мовчки дивлячись на себе в дзеркало, кілька разів кивнув головою і розвів руками. — До нашого з тобою весілля я дотримувався вказівок своїх батьків, а потім… Твоїм вказівкам слідував. А свого життя в мене ніколи не було. Ось такі справи.

— Ти дивний сьогодні якийсь, Андрію, — сказала Анна. — Чогось сперечаєшся зі мною. Адже всі одружені чоловіки так живуть.

– Ні, Анна, ні! — захоплено, але тихо й задумливо відповів Андрій. – Не всі. У тому й річ, що не всі чоловіки так живуть. Я знаю. Є такі чоловіки, котрі живуть не так. Вони живуть інакше. Вони живуть щасливо. Вони живуть так, як самі того хочуть. Є такі чоловіки!

— Ну, це хіба ті, що неодружені, — байдуже відповіла Анна. — То ти з них приклад береш? На них вирішив порівнюватись?

— У тому й річ, що є такі чоловіки, які й одружені, і при цьому роблять все, що їм заманеться, — впевнено сказав Андрій.

— Не може бути, — спокійно відповіла Анна. — Це ти, Андрію, знову щось вигадав. Це все твої фантазії. І не більше.

– Ах, фантазії?

– Мрії!

– Ах, мрії? — Андрій нервово схопився за краватку

– Звичайно. Придумував собі нісенітниці якийсь і хвилюєшся тепер із цього приводу. Себе нервуєш, мене від справ відволікаєш. Перестань краватку смикати.

– Ні, Анеа, я це не вигадав, – сказав Андрій, відпускаючи краватку і дивлячись на дружину в дзеркало. – І це не мрії, не мої фантазії. Такі чоловіки справді є.

– І ти їх бачив?

– Бачив!

— Розмовляв із ними?

— Розмовляв!

– Уві сні?

— Ні, не уві сні, а наяву. В реальному житті.

— Не кажи нісенітниці, Андрію. У реальному житті такого немає і не може бути. У реальному житті чоловік, якщо одружується, живе так, як йому його дружина скаже. Інакше, який сенс жінці взагалі виходити заміж? І тобі це чудово відомо. Не розумію тільки, навіщо ти зараз усю цю розмову затіяв? Адже змінити тобі все одно нічого не вдасться. Тоді який сенс у цьому? Чи ти на щось сподіваєшся?

— Я сподіваюся, Анна, що в твоєму серці з’явиться хоч крапля співчуття, — відповів Андрій і знову почав смикати краватку.

— Співчуття? — здивувалася Анна і несильно ляснула чоловіка по руках. — Не чіпай краватку, Андрію. Я так розумію, що ти, напевно, забув, як перед нашим весіллям обіцяв, що будеш у всьому мене беззаперечно слухатись?

— Не забув, — сердито пробурчав Андрій.

«Я був молодий і наївний, — подумав Андрій. – Я життя не знав. Я був упевнений, що кохання справді врятує світ».

— Ну, а як не забув, то в чому справа тоді? — спитала Анна, відволікаючи чоловіка від його роздумів і повертаючи його до реальності. — Навіщо зараз ці твої примхи? Про чоловіків якихось заговорив, котрі живуть, як їм заманеться. Де ти цього нахопився, Андрюша?

— Я думав, що, може, зараз, коли більша частина життя вже прожита, я зможу здобути хоч трохи свободи, — відповів Андрій.

Він знову потягся до краватки, щоб послабити її, але згадав, що цього не можна робити, і зупинився на півдорозі.

— Ти зараз такі речі дивні кажеш, Андрію, — Анна з цікавістю подивилася на чоловіка. — Добре, що нас ніхто не чує. От би вони здивувалися.

— Ні, Анна, вони б не здивувалися, — сказав Андрій, притискаючи руки до грудей. — Вони з мене сміялися б.

— Подивилась би я на того, хто з тебе посміється, — сказала Анна.

— А далеко не треба ходити, — сказав Андрій. — Наді мною й так уже сміються. Просто ти цього не помічаєш.

– Так-так-так, – сказала Анна. — І хто ці сміливі люди?

— Ілля Петрович, наприклад, — відповів Андрій. — І не лише він. Сергій Сергійович сміється. Станіслав Костянтинович також.

— Чому ти мені одразу не сказав про це? — суворо спитала Анна і взяла в руки телефон.

— Не хотів тебе засмучувати, — сумно відповів Андрій.

Анна набрала потрібний номер.

– Ілля Петрович? Вітаю. Це Анна Леонідівна. Так? Раді мене чути? А я ось ні, Ілля Петрович, не рада. Чому не рада? Я дізналася цікаву річ, яка мене дуже засмутила. Виявляється, Ви, Ілля Петрович, дуже весела людина? Чому весела? Сама не зрозумію. Напевно, бо вам посада заступника Андрія Андрійовича з господарської частини, мабуть, уже набридла?

Так? Я правильно розумію, що ви переходите на іншу роботу? Ні? Не набридла? Не переходите? А в чому тоді річ? Яке право Ви дозволяєте собі глузувати з свого начальника. Як не насміхалися?

Анна подивилася на чоловіка і притулила рукою телефон.

– Як він насміхався? — пошепки спитала вона.

— Я випадково почув, як він казав Сергію Сергійовичу та Станіславу Костянтиновичу, що ти мене, мабуть, і посуд мити примушуєш? — радісним шепотом відповів Андрій. — А Сергій Сергійович та Станіслав Костянтинович йому у відповідь радісно підтакували та сміялися. Я випадково почув.

– Почув? — суворо пошепки запитала Анна.

— Секретарка доповіла, — пошепки зізнався Андрій.

Анна Андріївна мовчки кивнула головою та продовжила розмову з Іллею Петровичем.

— Я так розумію, що Вам, Ілля Петровичу, — суворо сказала Анна, — швидше за все просто стало трохи нудно жити. Так? Не перебивайте! Якщо я говорю «нудно», значить, нудно. Добре, що згодні. Покличте до телефону свою дружину. Що означає «може, не треба»? Треба!

Анна подивилася на чоловіка. Андрій відповів їй поглядом щасливої ​​людини.

— Світлана Володимирівна? Це Анна Леонідівна, – сказала Анна. – Хочу серйозно поговорити з Вами про поведінку вашого чоловіка. Як ви дивитеся на те, якщо ваш чоловік незабаром стане безробітним? Чому? Не знаю чому. Можу лише припускати.

Може, тому, що він нічим не зайнятий по дому? Ах, зайнятий. Ну, отже, недостатньо. Тому що в нього виявляється дуже багато вільного часу. А це погано відбивається на його життєвих поглядах. Він дозволяє собі глузувати з своїх керівників. На жаль. Все правильно, ще не пізно виправити. А ось ми зараз з вами і вирішимо, як це робитимемо. Я маю кілька пропозицій.

Розмова ця тривала десять хвилин. Після цього Анна зателефонувала дружинам двох інших заступників свого чоловіка. Десять хвилин вона розмовляла із дружиною Сергія Сергійовича та п’ятнадцять хвилин із дружиною Станіслава Костянтиновича.

Поговоривши з дружинами тих, хто провинився і все обговоривши, Анна подивилася на чоловіка.

— Все добре, коханий, — сказала Анна, — більше ніхто не сміятиметься над тобою.

– Я тебе обожнюю, – радісно сказав Андрій. – Тепер можна і до театру. До речі. Дякую за краватку, кохана. Вона мені дуже подобається.

Ніч. Анна та Андрій повернулися додому і щойно лягли в ліжко. Анна щось читає у смартфоні. Андрій задумливо вирячився в стелю.

— Анна, а правду кажуть деякі люди, що всі успішні чоловіки обов’язково одружені та обов’язково підкаблучники? — спитав Андрій.

— Дурниці кажуть деякі твої люди, — впевнено відповіла Анна. — Де ти тільки встигаєш наслухатися? Не розумію. Я знаю багатьох успішних чоловіків. Вони всі одружені, але серед них немає жодного підкаблучника.

— Цікаво, чому це так? — задумливо промовив Андрій.

— Напевно, тому що успішний чоловік у принципі не може бути підкаблучником.

— А чому тоді деякі люди так кажуть? — спитав Андрій.

— Заздрять, — відповіла Анна.

– Чому? — спитав Андрій.

— Тому, що всі успішні люди це люди, успішні у всьому, — відповіла Анна. — У тому числі й у шлюбі. Та ти сам можеш у цьому переконатись.

– А як?

– Візьми будь-кого, хто не згоден з тим, що всі успішні люди – це люди, успішні у всьому, в тому числі й у шлюбі, і ти побачиш, що це обов’язково виявиться якийсь неодружений невдаха, – відповіла Анна.

— А-а, — Андрій полегшено зітхнув. – Тоді зрозуміло. А можна я цими вихідними на рибалку з’їжджу?

— Там буде видно, — суворо відповіла Анна. — А зараз спи.

Андрій засинав, мріючи про те, як через тиждень разом із Сергієм та Стасом, такими ж, як і він, успішними у всьому людьми, ловитиме рибу.

“Головне, – думав Андрій, – щоб їх теж дружини відпустили”.