– З твоєї вини шлюб розпався. Тепер дитину чужий мужик виховує при живому-то батькові! – сказала мені свекруха

Ми з чоловіком у шлюбі вже десять років. Його цілком можна було б назвати щасливим, якби не одне “але”. І це моя свекруха. У мене іноді виникає відчуття, що саме по ній складали всі анекдоти про взаємини невісток та свекрух.

Ми прості люди з доходом нижче за середній, тому варіантів роз’їхатися з мамою чоловіка у нас немає. От і доводиться терпіти. Терплю, звісно, ​​тільки я. Чоловік вважає, що його мати – мудра жінка, яка все для нас робить, бо бажає добра. Я рідко з ним сперечаюся, щоб не розпалювати обстановку. Але нещодавно свекруха перейшла всі межі. Терпіти цього я не змогла.

У нас із чоловіком є ​​спільна дитина. А ще у нього є син від першого шлюбу. Відразу скажу, що я не люблю цю дитину, як рідну. Я, в принципі, вважаю, що це неможливо. Але ставлюся я до нього дуже добре. Чоловік ще в період розвитку наших стосунків сказав:

– Жодної сімʼї не вийде, якщо ти не приймеш мою дитину.

Я прийняла, охоче дбаю про нього як і про свого сина. Радію, коли його привозять до нас на вихідні чи свята. Хлопчакам веселіше разом. Вони добре ставляться один до одного. А я завжди стежу, щоб у нашому домі у них було всього порівну.

Кілька разів у мене були конфлікти з моїм сином. Він не хотів ділитися іграшками. Але ми швидко розібралися із цією ситуацією.

Свекруха ж, хоч і добре ставиться до обох онуків, з появою в будинку сина чоловіка від першого шлюбу починає свою шоу-програму. Вона буквально ходить за мною по п’ятах і лізе з недоречними коментарями:

– Поклади Віталіку більший шматок торта. Він сирітка. Своєму то який великий шматок відрізала. Отака мачуха!

Я в такі моменти дивлюся на тарілки з абсолютно однаковими порціями і щиро дивуюсь. Навіщо ця жінка намагається принизити мене при дітях. Найбільше мене дивує, що вона постійно називає Віталіка сиротою. Якось я відповіла їй:

– Лідія Павлівна, ну який він сирота? Його батьки живі. Люблять його, дбають. У нього прекрасний вітчим, вони ладнають.

Свекруха підібгала губи і відповіла:

– Мовчала б. З твоєї вини шлюб розпався. Тепер дитину чужий мужик виховує при живому батькові!

Я навіть сперечатися не стала. Переконувати її в цьому марно. Вона давно вираішила, що якби її син не зустрів мене, то він повернувся б до колишньої дружини, яка вже одружена з іншим, але це її не хвилює.

Скаржитися чоловікові на поведінку свекрухи безглуздо. Звичайно, відкрито він не встає на її бік. Але за поведінкою це зрозуміло. Він якось мені сказав:

– Намагайся не обділяти Віталіка та приділяти йому увагу. Ти ж розумієш, що йому не дуже зручно тут.

Я заперечила:

– Дитина почувається, як удома. Подивися, як йому весело грає. Він не виглядає засмученим чи обділеним.

Але чоловік продовжував стояти на своєму. У такі моменти я відчувала себе безпорадною.

Наближалися новорічні свята. Це мій улюблений час. Мені дуже подобається вибирати та дарувати подарунки, прикрашати будинок до свята. Ми завжди купували дітям однакові подарунки. Різниця у віці у них лише два роки. Вони добре спілкуються, тому нам не хотілося, щоб на цьому ґрунті виникали сварки.

На цей раз ми вирішили подарувати дітям іграшкову залізницю. Я знайшла в інтернет-магазині два хороші, однакові набори та оформила замовлення. За вечерею я розповіла про це чоловікові. Але він раптом заявив:

– Віталік хоче на Новий рік ноутбук. Він мені про це сказав минулого тижня.

Я відповіла, що це дуже дорогий подарунок. Його можна купити влітку на день народження всім разом. Частину грошей дамо ми, частина – мама та вітчим. Але свекруха була непохитна:

– Як у тебе язик повертається таке казати? Невдячна, скажи спасибі, що тебе взагалі у сім’ю прийняли після того, як ти чужу зруйнувала. Мій онук отримуватиме те, що хоче. Він отже обділений увагою батька.

Я була в шоці. Подивилася на чоловіка, шукала захисту та підтримки. Але він із відстороненим виглядом розглядав вміст тарілки. І тоді я спробувала, як завжди, вирішити все мирно:

– Лідія Павлівна, я не розумію, чому ви так до мене ставитеся. Я дбаю про всіх, з радістю приймаю Віталіка в гостях. Все поділяю порівну між дітьми. Ну, не можемо ми зараз купити дітям ноутбуки. Передноворічні витрати великі…

Свекруха різко обірвала мене:

– Своєму подаруєш іграшку, а Віталіку купіть ноутбук.

Я вже безпосередньо звернулася до чоловіка:

– Ти вважаєш це нормальним, Андрію?

Звичайно, я думала, що він зараз підтримає мене, але він глянув на свекруху і відповів:

– Ну якщо він хоче … Вже один то ноутбук ми можемо купити.

Я встала з-за столу та заявила:

– Отже, жодних рішень міняти ми не будемо. Як купували дітям однакові подарунки, так і продовжимо це робити. А вам, Лідія Павлівно, я не дозволю ділити онуків на своїх та чужих. Якщо мій син вам чужий, то я зараз же збираю речі та їду разом із ним. Ви ж про це мрієте:

За столом повисла пауза. Свекруха, яка не чекала, що я їй буду перечити, пішла назад.

– Ну гаразд, гаразд, у розійшлася. Не хочу цього. Просто Віталік, він же без батька.

Я різко обірвала її:

– Перестаньте його шкодувати без причини та називати сиротою. Він росте у нормальних умовах. У нього є любов та турбота! Ви ж йому робите гірше цими словами.

Свекруха щось пробурчала собі під ніс і пішла до кімнати.

Чоловік почав говорити:

– Даремно ти так з мамою, вона…

Але я кинула на нього злий погляд. І він замовк.

На Новий рік ми подарували дітям однакові подарунки. Віталіку я пояснила, що ноутбук коштує недешево. Його ми подаруємо йому влітку на день народження. Кмітливий хлопчик все зрозумів. Жодних істерик не влаштовував.

А свекруха дослухалася моїх слів і більше не називає його сиротою. Та й зі мною вона почала спілкуватися краще. Можливо, щось зрозуміла, а може, просто вирішила, що перед нею гідний суперник.