З мамою не жила жодного дня свого свідомого життя, а тут вона вимагає забрати її до себе

Моя мама для мене не найближча людина. Якщо вже зовсім прямо говорити, то мені колеги по роботі набагато ближчі, ніж рідна мати.

Просто я майже не знаю цієї жінки. Вона не зафіксувалася в моїй свідомості як член сім’ї або хтось близький. Тому що все дитинство я прожила з бабусею та дідусем.

Мама народила мене в одинадцятому класі. Хто там був татом, ніхто встановлювати не став, все швидше постаралися забути цю історію.

Бабуся вирішила, що доньці треба здобути освіту, тому взяла турботи про мене на себе. Мама закінчила школу, поїхала вступати до університету, але провчилася лише рік.

Потім мама вилетіла з універу та пішла працювати. А я продовжувала жити з бабусею та дідусем. Мати ж була в іншому місті і не рвалася приїжджати до нас.

Коли я стала старшою, мені бабуся пояснила, що та дивна тітка, яка раз на п’ятирічку до нас приїжджає, це і є моя мама. Але чомусь спорідненими почуттями я до неї не спалахнула.

Мама і сама ніколи не намагалася зблизитись. У рідкісні моменти, коли вона таки добиралася до рідного дому, мене вона ігнорувала, наче я порожнє місце.

Я їй на шию теж не кидалася, бо для мене це була якась стороння жінка. Коли я пішла до школи, мама з мого життя зникла взагалі. Щось вони з бабусею не поділили і мама вирішила більше не їздити.

Мене виховували бабуся та дідусь. Вони водили мене в садок, до школи, лікували, допомагали у навчанні, раділи моїм успіхам, лаяли за хуліганство.

Я не почувала себе обділеною, у мене була цілком нормальна сім’я, і ​​дитинство у мене було цілком щасливе. Багато моїх однокласників жили набагато гірше в повних сім’ях.

Про себе мати нагадала, коли помер дідусь. Спочатку не стало бабусі, а за рік і дідусь пішов за нею. Я на той момент закінчувала університет.

Мені й на думку не спало дзвонити матері та її сповіщати. Я про неї не згадувала і не знала, чи вона жива взагалі. Але мама приїхала на похорон сама.

На похороні бабусі її не було, а на дідуся з’явилася. Навіть намагалася заплакати у мене на плечі, але я від неї шарахнулася, як від чyмної.

Після поминок мама вирішила поговорити про спадщину. Тільки дарма. Ще за життя бабусі було вирішено переписати квартиру на мене, тож успадковувати мамі не було чого.

Вона спробувала тиснути на совість, адже це були її батьки, але мене важко було чимось переконати. Вона своїх батьків не відвідувала, а прибігла лише ділити спадщину.

Мама погрожувала, що судитиметься, але мене це не лякало, все було зроблено за законом. Зрозумівши, що їй нічого не світить, мама знову зникла.

Я нічого не чула про неї понад двадцять років. За цей час я вийшла заміж, народила та виростила двох дітей, розходилася та сходилася з чоловіком, а мами в моєму житті як не було, так і нема.

Місце проживання ми не змінювали. Від бабусі з дідом мені дісталася троячка, в якій ми з чоловіком зробили ремонт, а надалі ми хочемо збудувати будинок, а квартиру продати та поділити гроші між дітьми.

Але це все поки що в планах. На даний момент мене більше цікавить, як у матері вистачило нахабства мені дзвонити та вимагати, щоб я її забрала до себе.

Вона звідкись знайшла мій номер, зателефонувала і почала плакатися, як до неї несправедливе життя. Розповіла, що помер чоловік, а його діти вимагали звільнити квартиру, бо чоловіком той дядько мамі був лише на словах.

А вона має інвалідність, вона не працює. тому зняти квартиру не зможе. Своєї вона нічого не нажила, інших дітей теж не народжувала.

І чомусь вирішила, що в мене повинні загоріти до неї дочірні почуття і запросити жити до себе, утримувати і взагалі всіляко догоджати: вона ж мене народила.

Я цього робити, ясна річ, не збираюся. Для мене це чужа людина. Навіть гірше, ніж чужа. Допомагати їй не збираюся, тим більше жити з нею під одним дахом.

Мама пригрозила йти до суду та вимагати аліментів та допомоги. Мені не страшно, хай іде. Я в суді зможу довести, що ця жінка ніколи не брала участі в моєму житті, а те, що її не позбавили батьківських прав, просто недопрацювання дідуся та бабусі.