Юля підозрювала, що її чоловік зраджує їй з подругою і придумала підступний план, щоб їх обох перевірити

«Може, і нічого серйозного, – думала Юля, – але все це якось дивно. Дивитись на неї часто став. Посміхається їй, коли треба та не треба. Говорять про всяку нісенітницю і при цьому сміється. Усамітнюються при кожному зручному випадку. Все це підозріло».

Вирішила Юля перевірити свою подругу. Дочекалася відповідного моменту та поділилася з нею важливою інформацією.

— А я, Світлана… — таємниче задумливо промовила Юля. – Тільки ти нікому не скажеш?

– Ні! – упевнено пообіцяла Світлана. – Нікому.

— Поклянися.

– Клянуся. А що? Що таке?

— У мене дитина буде, — сказала Юля.

“Цього мені тільки не вистачало, – подумала Світлана, – тільки я за Юру заміж зібралася, а в неї раптом дитина”.

Звістка про дитину зіпсувала Світлані настрій.

— А чоловік знає? — сердито спитала вона.

— Ні, — відповіла Юля.

— Чому досі його не втішила?

– Втілишила?! – вигукнула Юля. — Скажеш також. Я не знаю, як йому про це сказати. А ти кажеш «втішила»! Тут не радіти, а сумувати треба!

— Сумувати? З якого дива?

– З такого! Адже це не його дитина.

Настрій Світлани покращився.

«Не його? – радісно подумала вона. — Це докорінно змінює справу. Якщо дитина не Юри, то мені й переживати нема чого. Радіти треба!»

– А як він здогадається? – запитала Світлана.

— По терміну їй два місяці. А Юри тоді зі мною не було. Він був у відрядженні.

«Ну, скажімо, він був не у відрядженні, — подумала Світлана, — а зі мною. Але що робити? Юрко стане батьком чужої дитини. І тоді розлучиться з Юлею і одружиться зі мною, а це справа вирішена, він платитиме Юльці аліменти. Це не справедливо!

Але як виправити ситуацію? Сказати Юрі? Так він одразу побіжить розбиратися. І Юля про все здогадається, що це я її секрет видала. А я так з нею сваритися не хочу. Раптом вона вирішить мені помститися?

Чим пізніше вона дізнається, що це я подруга-розлучниця, тим краще. А ще краще, якщо взагалі не дізнається. Розлучаться з Юрою, і справа з кінцем. Тому Юрі я нічого не скажу. Але й тримати його у незнанні теж не можна. З мого боку — це значить допустити нечувану підступність і зробити самій собі гірше».

І Світлана вирішила повідомити Юру про дитину не самій, а через когось.

«Поговорю я з його мамою, – подумала Світлана, – з свекрухою Юлі. Вона, можна сказати, майже свекруха мені. Розплющу їй очі, а вона вже нехай сама думає, як сина з біди врятувати».

Так Світлана й зробила. Дізналася, де живе її, як вона сама вважала, майбутня свекруха, прийшла до неї у гості та розповіла все, що знала.

— Такі справи, Ірина Василівна, і тепер Ви знаєте все, — підсумувала Світлана. – Ви мати. Вам і карти до рук. Рятуйте сина. Рятуйте! Поки не пізно.

– Їх треба розвести, – впевнено заявила Ірина.

– Згодна.

— І що швидше, то краще.

— І з цим не сперечаюся.

– Але як?! — спитала Ірина і похитала головою. — Адже Юля в положенні. Їх не розведуть.

— Потрібно змусити її мовчати, — впевнено відповіла Світлана.

Ірина з цікавістю подивилася на свою, як вона думала, майбутню невістку.

— Ти щось конкретне маєш на увазі? — спитала Ірина.

— Я конкретно пропоную дати їй гроші, — відповіла Світлана.

– Багато грошей! — палко підтримала ідею Ірина.

— Що більше, то краще, — погодилася Світлана.

– Мені для сина нічого не шкода.

— Тільки, Ірина Василівна, маю до вас одне прохання. Не видавайте мене Юлі. Я її боюсь.

— Ні, звичайно, доню. Сподіваюся, ти не проти, що я тебе так називаю?

— Та що ви, Ірина Василівна. Я? Проти? Та я вже два роки люблю вашого сина і мрію стати вашою невісткою. А ви кажете «проти». Можна, я теж називатиму вас мамою?

– Можна, звісно.

– Мама.

– Доня.

— Ви не здавайте мене подрузі моїй підступній.

– Своїх не здаю.

— Поговоріть із нею акуратно. Так, щоб вона нічого не запідозрила. А я за це стану вам такою невісткою, про яку ви й мріяти не могли.

— Все зроблю у найкращому вигляді. Ніхто нічого не запідозрить.

А трохи пізніше Ірина розмовляла зі своєю невісткою.

– Юля, чого ти хочеш?

— Я багато чого хочу, Ірина Василівна, — відповіла Юля. — А ви щось конкретне хочете запропонувати?

— Хочу запропонувати тобі грошей. Багато грошей. Дуже багато. Якщо ти розлучишся з моїм сином.

— А скільки ви хочете запропонувати?

Ірина назвала цифру.

«Солідно, — подумала Юля. — Звідси роблю висновок, що Світлана вже поговорила з нею про мою вигадану дитину. Ах, Світлана, Світлана. Як ти могла? Ну добре. До тебе ще черга дійде. Насамперед потрібно вирішити проблему зі свекрухою та з чоловіком».

— Ні, — відповіла Юля. — Хіба це багато. Це так. На перший час. Протриматись!

– А скільки ж ти хочеш?

— Правду кажучи, Ірина Василівна, я взагалі анітрохи не хочу.

– Тобто? Хочеш сказати, що любиш мого сина і не хочеш розлучатися?

— Щодо кохання, Ірина Василівна, це складно, — відповіла Юля. — А ось щодо розлучення… А навіщо мені з ним розлучатися? Мені і так добре. А незабаром ще краще буде.

Ірина замислилась. Її так хотілося взяти і все викласти щодо дитини. Сказати, що їй все відомо.

«Але не можу, — думала Ірина, — підведу Світлану. Юлька одразу зрозуміє, що інформація до мене від неї надійшла. Прийде по-хитрому домагатися своєї мети. Не надаючи справжніх мотивів».

— А якщо я заплачу більше?

— Дивлячись, скільки більше, Ірина Василівна.

– В два рази!

— В десять!

– Іде!

— І квартира на додачу.

– Яка ще квартира? В якій ви з Юрою живете?

– Вона сама. Адже Юрко її у шлюбі купив. На наші спільні гроші. А оформив на вас. Чесно кажучи, я тоді була в нього дуже закохана, ось він мене й умовив. Сказав, що так зручніше для всіх. Я повірила. А коли зрозуміла, що тут немає ніякої зручності, було вже пізно.

Ірина замислилась.

«З одного боку, — думала вона, — дорого мені обходиться синове розлучення. Але з іншого боку, якщо він стане батьком чужої дитини, то це мені вийде ще дорожче. Гаразд. Не буду скупитися. Погоджуся на її умови».

Розлучення пройшло дуже швидко. Юра, звичайно, хотів зрозуміти, до чого такий поспіх. Але мама йому сказала, що так треба, і він не сперечався.

В цілому, йому подобалося, що незабаром він стане вільною людиною. Він мріяв, як одразу після розлучення вижене Юлю зі своєї квартири. І як буде щасливо у ній жити разом зі Світланою.

А після розлучення з’ясувалося, що жодної квартири він не має. І з’їхати доведеться йому. Тому що ця квартира належить тепер мамі Юлі.

– Як так, мамо?! — обурено кричав Юрко. – Навіщо ти віддала їй квартиру?

– Повір, синку, – заспокоювала сина Ірина, – це зроблено виключно для твого блага. Якби ти знав, яку інтригу задумала проти тебе твоя колишня. Ти б зараз так не обурювався.

— Яку інтригу, мамо? — дивувався Юрко. — Де Юля та де інтрига? Про що ти?

Ірина розповіла синові про підступність дружини його колишньої.

— Господи,— вигукнув Юрко,— та невже є жінки, які здатні на таке?

— Такі жінки є, синку. І одна з них була поряд з тобою весь цей час. І сміливо можна сказати, що врятувало тебе лише диво.

– Дякую тобі, мамо, що врятувала мене від неї. Вибач, що насварив на тебе із цією квартирою.

— Тобі треба не мені дякувати, синку. А Світланочці. Адже це все завдяки її зусиллям. Адже вона не побоялася помсти подруги своєї підступної і розплющила мені очі.

— Мамо, я за це одружуся з нею. Ти не проти?

— Ви будете чудовою парою. Щоправда, вам поки що ніде жити. Але нічого. Перший час будете знімати, а там придумаємо щось.

Невдовзі Юра та Світлана стали чоловіком та дружиною. А ще через рік Юра, Свєта та Ірина дізналися, що жодної дитини Юля не чекала.

Юля сама повідомила про це, коли випадково зустріла всіх трьох. Вона тоді виходила з під’їзду свого будинку надвір, а Ірина з сином і невісткою проходили повз.

– Юра! — радісно вигукнула Юля, побачивши колишніх родичів. — Ірина Василівна! Світлана! Чи це ви?! Яким вітром?

– Та ось, – за всіх відповіла Ірина. – Гуляємо.

Юля не змогла втриматись від компліменту.

– Яка краса! – сказала вона. — Ви просто зразкова та щаслива родина. Навіть трохи завидно.

– А ти як? — зловтішно поцікавилася Світлана. – Вже мамою стала?

– Мамою? – хдивувалася Юля. – З якого дива?

– Но-но-но! – суворо сказала Ірина. — Ти коники тут не показуй.

— Що таке, Ірина Василівна? – здивовано відповіла Юля. – Я вас не розумію.

– Де дитина? — запитала Ірина.

— Чия дитина? – Юля продовжувала зображати здивування.

Ірина, дивлячись на Світлану, розповіла Юлі про яку дитину йдеться. Нагадала про квартиру та про гроші, яких втратила в обмін на швидке розлучення без запитань. І весь цей час, поки Ірина говорила, Юра мовчки переводив розгублений погляд із дружини на маму.

— Що скажеш на своє виправдання? — спитала Ірина, закінчивши свою розповідь.

— Скажу, що нічого такого я Світлані не казала, — впевнено та спокійно відповіла Юля, хитро дивлячись на колишню подругу.

— Як не казала? – вигукнула Світлана. — Та ти брешеш, підла!

— Сама ти брешеш, Свєточка. Вирішила одружитися на Юрі. І хитрістю забрала його в мене. Вигадала дитину якусь, не зрозумій від кого? Ірину Василівну ввела в оману. Дивна ти якась. Я тебе, чесно кажучи, не розумію. Гаразд, хлопці та дівчата, з вами весело, але мені треба бігти.

І після цих слів Юля сіла в машину, що під’їхала, і поїхала в невідомому напрямку.

— Можете мені пояснити хтось,— спитав Юрко,— що тут щойно сталося?

– Я можу, – відповіла Ірина. — Замість того, щоб спокійно розвести тебе з Юлею, синку, і вигнати її з квартири, ми з твоєю дружиною мало того, що подарували їй квартиру, але щоб їй зовсім не сумно було, ще й купу грошей дали.

— За що ви таке зі мною? — спитав Юрій. — І як мені тепер із цим далі жити?

Ірина та Світлана злякано мовчали, не знаючи, що відповісти.