Яна все прощала своєму чоловікові, але коли він витратив її заначку, то вирішила, що пора його гнати з дому

— Якби я знала, що ти такий, я ніколи б за тебе заміж не вийшла, — сказала Яна. – Куди я дивилася? Де були мої очі? Чому мовчала моя інтуїція? Чому моя мама, яка постійно застерігала мене від інших чоловіків, про тебе ні слова не сказала? Чому?

– Чому, чому, чому, – передражнив дружину Андрій. — Як багато запитань. А відповідь на всі ці запитання одна.

– Цікаво, яка? – запитала Яна.

— Тому що ти весь час любила мене і любиш досі, — відповів Андрій. — Бо я промінчик світла у твоєму віконці. Тому що ти не хочеш, щоб такий скарб, як я, дістався іншим. Адже ти чудово знаєш, що окрім тебе на мене претендували дві твої подруги. Ліза та Катя.

— Може, колись я й любила тебе, — погодилася Яна, — може, колись ревнувала до подруг. Але де та Ліза? І де та Катя? Все це у далекому, далекому минулому.

– Ой-ой-ой. Так вже й у минулому?

— Так, у минулому, — відповіла Яна. — Тому що і Ліза, і Катя вже давно одружені, і мають дітей. А про тебе вони давно забули. А я й досі живу з тобою. Але тепер, коли ти розкрив свою сутність, показав, хто ти є насправді… Моєї любові до тебе більше нема.

— Що за нісенітниця! – сказав Андрвій. — Дізналася вона ніби щойно. Ти завжди знала, який я є. Я ніколи не приховував від тебе, що я лінивий, непрактичний. Що вірність для мене — це слово, що нічого не означає, що…

– Так! Уяви собі! Не знала, – сказала Яна.

— Хочеш сказати, що ти не знала, що я лінивий?

— Не знала.

— Що я дивлюсь на інших жінок, теж не знала?

— Не знала, — сказала Яна.

— Ну, що за нісенітницю ти городиш, Яна. Так не можна. Дитячий садок якийсь, слово честі.

– Ну добре. Нехай буде по-твоєму, – сказала Яна. — Очі затуляла. Не хотіла помічати. Але я була впевнена, що ти розсудишся, візьмешся за розум, станеш заробляти нормально, будеш зразковим чоловіком і батьком.

А який ти чоловік? І який ти батько? Одна назва. Ні! Тільки-но проживши з тобою стільки часу, я зрозуміла, хто ти насправді. Ти невдаха, приречений все життя жити за рахунок жінок.

— Ну чому невдаха? – сказав Андрій. — Ось уже скільки часу я живу з тобою і мені добре. Ти заробляєш, готуєш, прибираєш, вирішуєш усі наші побутові проблеми. І як у тебе язик повертається називати мене після цього невдахою. Я — дуже щаслива людина! Я успішна людина!

— Ти страшна людина, — сказала Яна. — Ти навіть не усвідомлюєш, наскільки ти… І все, що ти кажеш зараз, це жахливо. Чому я стільки років це терпіла? Чого я чекала?

— Та припини ти, Яна, комедію ламати, — сказав Андрій. — Чому, та чому. Ну що справді сталося? Ну так, ти застукала мене з іншого. І що? Могла б зрозуміти… Пробачити…

— Якби ж то! — палко заперечила Яна.

– Так, так, – погодився Андрій, ​​- я знайшов у шафі якісь твої заначки і витратив їх.

– Якісь заначки?! – вигукнула Яна. – Двісті тисяч! Ти називаєш якимись заначками?!

— І, між іншим, Яна, ти сама винна, — сказав Андрій. — Чому ти приховувала від мене, що в тебе є такі гроші? От якби я знав, що ти збираєш, я б їх не витратив.

— Ти витратив їх на цю жінку, з якою я тебе… Як ти міг. Як ти… Я спеціально відклала ці гроші, щоб ми всі разом поїхали на море, а ти…

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав Андрій. – Згоден. Був неправий. Ну, покарай мене.

– Покарати? – Не зрозуміла Яна. – Як?

– Давай зробимо так. Ти назбираєш ще й… У подорож поїдеш тільки ти й наші діти, а я за це залишусь удома.

– Назбираєш? – вигукнула Яна. — З твоєю зарплатою назбираєш, як же…

– Так! — палко заперечив Андрій. – Я мало заробляю! І що? Так, у мене все життя була маленька зарплата. Так, я за двадцять п’ять років роботи на тому самому місці не зробив кар’єри. Так! Але я, Яна, щоб ти знала, чесна людина. І можу сміливо дивитись у вічі людям. А крім того, навіщо мені багато заробляти, якщо багато ти заробляєш? От якби ти мало заробляла, тоді б я, звісно…

— Що ти мелеш, — сказала Яна. — Багато б він заробляв. З якого переляку ти почав би багато заробляти?

— З такого переляку й став би, — спокійно відповів Андрій. — Потреба змусила б.

– Все! – сказала Яна. – З мене досить. Я з тобою розлучаюся.

– Ой! Налякала! – сказав Андрій. – Дивіться на неї! Розлучається вона. Так, будь ласка. Розлучайся. Мені ж краще. Діти вже дорослі, аліменти не треба платити. Квартира ця куплена у шлюбі. Давай-давай, Яна. Розлучайся. Але тільки перш, ніж ти підеш подавати заяву, подумай над чим: чому ж ти так довго не йшла від мене?

Яна хотіла відповісти, але… якось раптом заспокоїлася і з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Згадала! – радісно сказала Яна. – Я все згадала.

— Згадала що? — Андрій навіть розгубився від такої заяви дружини та різкої зміни її настрою.

— Я згадала, чому досі не йшла від тебе, — сказала Яна, і їй стало так весело, так весело, що вона не витримала і засміялася.

Вона сміялася без зупинки кілька хвилин. Вона сміялася і сльози сміху текли по її обличчі.

— Ой, мамо моя, зараз не витримаю, — крізь сміх казала Яна, — ой, тримайте мене, а я більше не можу, і зараз…

Андрій навіть подумав, що їй зараз стане погано, і хотів вживати заходів, але Яна сама заспокоїлася і, витираючи сльози серветкою, радісно подивилася на чоловіка.

— Я згадала, — сказала вона. — І це виявилося так смішно, що…

— Я хочу знати, що ти згадала, — сказав Андрій.

— Ні, і не проси, — намагаючись приховати посмішку, сказала Яна. — Тобі краще не знати, повір. Для твого ж добра.

– Яна, я вимагаю, – сказав Андрій, ​​- щоб ти сказала мені правду.

– І не проси, – сказала Яна. – Повір. Тобі краще не знати. Боюся, що коли ти дізнаєшся… Ти не витримаєш… Ми обидвоє не витримаємо і…

Яна знову почала сміятися.

– Яна, припини цей безглуздий сміх і розкажи мені все, – вимагав Андрій.

– Ні!

— Якщо ти не скажеш, Яна, я не знаю, що я зараз зроблю! – вигукнув Андрій. — Я встану і піду.

— От і йди. Але я не скажу тобі.

— Ну, хочеш, я навколішки перед тобою встану, Яна, — сказав Андрій і плюхнувся на підлогу. – Тільки скажи.

— Ну, гаразд, гаразд, — сказала вона. — Що ж ти одразу так? Я скажу. Тільки ти піднімися з колін.

Андрій зробив серйозне обличчя, підвівся з колін, обтрусив штани.

– Я слухаю, – сказав він.

— Це стосується наших дітей, Андрій, — сказала Яна. — А точніше… Моїх дітей.

— Що це означає, Яна? – запитав Андрій. — Чому ти кажеш… твоїх дітей?

— Ну… ось… бо так воно і є,— сказала Яна.

– Я правильно тебе зрозумів? – запитав Андрій – Ти хочеш сказати, що діти…

— Так, — поквапилась Яна, — ти все правильно зрозумів.

– Що, всі троє?

Яна заперечливо покрутила головою.

– Не всі? – запитав Андрій.

– Всі, – відповіла Яна. — Але ж не троє.

– Як не троє? – запитав Андрій. – А скільки їх?

– Четверо, – сказала Яна.

— А четверта звідки?

— Четверту чекаю, — сказала Яна. — З’явиться через шість місяців.

— Ось чого ти боялася, коли сміялася, — здогадався Андрій.

– Ага, – сказала Яна. — Уявляєш, якби таке сталося від сміху.

— На третьому місяці?

— Ну, от і я, коли про це подумала, мені ще смішніше стало, — сказала Яна.

– Яна! – вигукнув Андрій. — Я сказав би, хто ти є після всього цього… так… слів таких немає, щоб висловити все моє обурення, Яна!.. Я просто не знаходжу слів. Виходить, що всі ці роки ти обманювала мене?

– Ти маєш на увазі всі ці роки, поки я тебе годувала, прала твої речі, прибирала за тобою, готувала тобі, витрачала на тебе свої гроші і терпіла твої витівки? Ти їх маєш на увазі? – запитала Яна. — Чи ти маєш на увазі той час, коли ти взяв мої гроші і витратив їх на когось? Ти цей час маєш на увазі?

— Так, Яна, я маю на увазі саме весь цей час! – впевнено сказав Андрій.

— Так, весь цей час я обманювала тебе! – впевнено сказала яна. — Ти спитаєш, навіщо я це робила? Чому раніше не розлучалася з тобою? Може, чогось чекала, а може… Розумієш, Андрій, я все життя думала лише про дітей. Я б, може, й про тебе думала б, але… Ти нічого цього не зробив.

Андрій слухав дружину і згадував, як весело та безтурботно жив усі ці роки.

— І зараз — продовжувала Яна, — я згадую, що періодично збиралася з тобою розлучатись, але… З’являлася дитина, і мені ставало не до цього. Дивно, що я зараз про це говорю. От не візьми ти ці гроші і не застала я б тебе з іншою, так, напевно, все залишалося б, як і раніше.

— Ну, ти хоч почуваєшся винною? – запитав Андрій.

— Я розумію, що винна перед тобою, — відповіла Яна. — Але я думаю: «Чому я стала такою?»

– І чому?

— Це ти своїм способом життя і перетворив мене на таку, — впевнено відповіла Яна.

— На твою думку, я винен?

— На мою думку, ми обидвоє винні, — відповіла Яна. — І обидвоє отримали все, що заслужили.

– Ми розлучаємося! – сказав Андрій.

– Згодна, – сказала Яна. — Але тільки після того, як я матиму четверту дитину.

Яна знову стала мамою у визначений термін. Через місяць після цього вона розлучилася з Андрієм.

Андрій тепер через суд намагається здобути право не платити аліменти. Але в нього нічого не виходить. Виявляється, це не так просто зробити. А з огляду на непрактичність Андрія та його лінощі, він навряд чи цього доб’ється.