– Який борг, які гроші, ти про що? Я тобі нічого не винна, – психує мама

Допомога між родичами, звичайно, не передбачає торгів “ти мені – я тобі”. Але це якщо допомога в розумних межах і не звучить фраза “ти на себе візьми кредит, а я платитиму”.

Моя мама саме з таким формулюванням до мене і підійшла. Їй захотілося ремонт у квартирі зробити і на морі позагаряти, а своїх грошей на це не було.

Я не гребу гроші лопатою. У мене середня зарплата, з якою мені якось треба платити іпотеку і самій з голоду не загнутися. Доводиться сильно заощаджувати.

Жити з мамою та здавати свою квартиру не варіант. Я над таким варіантом думала, навіть до мами підходила, але вона одразу мені відмовила.

– Я тебе виростила, на ноги поставила: далі сама. Я хочу пожити вже у спокої та зі своїми порядками, – заявила вона мені.

Наполягати я не могла. Мама насправді має право жити так, як їй хочеться. Тут до неї претензій нема. Хоча мені було б, звичайно, зручніше жити з нею та здавати свою іпотечну нерухомість.

Ну, як зручніше… У нас із мамою дуже різні режими життя, тому легким це житло точно не було б. Тому я не стала напрошуватись. Розуміла, що нічого хорошого із цього не вийде.

Після тієї розмови ми продовжили з мамою нормально спілкуватися, жодних образ я не причаїла. Зрештою я доросла людина, яка повинна сама вирішувати свої проблеми. Мені ніхто нічого не винен.

Дрібні послуги ми один одному з мамою надавали, але вони були саме дрібні. Квіти поливати, зустріти доставку, допомогти щось привезти: дрібниці, одним словом.

Але три роки тому мама прийшла вже із серйозним проханням. Вона хотіла, щоб я взяла кредит. Самій їй його не дали, як вона мені пояснила, а гроші потрібні.

– Ремонт треба робити, вже шпалери листами падають. Та й на морі я років двадцять не була, хочу з’їздити, відпочити, – зітхала вона.

Усі умовляння зводилися до того, що я кредит оформляю на себе, а мама його виплачуватиме. Причин сумніватися у мамі в мене не було. Якщо не вірити рідній матері, то кому взагалі тоді можна довіряти?

Кредитна історія у мене хороша, тож сто двадцять тисяч мені дали, навіть іпотека цьому не завадила. Гроші я віддала мамі, як і графіки платежів.

– Ти можеш перші три місяці сама сплатити? А то поки ремонт, поки відпустка, гроші будуть відлітати. Але я тобі потім поверну, – почала одразу мама.

Мені це вже не сподобалося, але погодилася. Потрібно було тоді ще в неї гроші забирати і не вляпуватись у все це, але що вийшло, те вийшло. Мені довелося брати підробіток, бо у мої фінанси ще й маминий кредит вписувався погано. Але я думала, що три місяці вже переживу.

Але історія затяглася. Мама просила все нові й нові відстрочки, а потім взагалі перестала порушувати цю тему, начебто її не існувало.

Так і сталося, що весь кредит виплатила я. Мама внесла один платіж, який становив десять тисяч, і на цьому заспокоїлася. Лише руками розводила та обіцянками годувала.

Нещодавно мама почала розповідати, що хоче купити дачу. Мовляв, колега продає, варіант добрий, вона вже з’їздила подивитися і вирішила, що треба брати. Мене це обурило, бо мені мама так ні копійки і не віддала, хоча я взагалі цього кредиту не торкалася. Нагадала мамі про борг.

– Який борг, які гроші, ти про що? Я тобі нічого не винна! Які борги можуть бути між матір’ю та дочкою, ти там зовсім головою поїхала? – одразу ж почала обурюватись мама.

Тут уже я отетеріла. Вона спочатку ці гроші брала не в мене, а в банку, але борг за неї гасила я. І мама сама казала, що гроші мені поверне.

– От зі спадщини й отримаєш, а поки не зли мене своїми розмовами про борг, а то й спадщини позбавлю! – почала кричати мама.

Як мені тепер із цією людиною спілкуватися? Мені не хочеться. Я вважаю, що мама вчинила негарно, повісивши на мене кредит і знаючи, що маю іпотеку. Мені через голову перекидатися доводилося, щоб за все платити, а тепер виявилося, що вона мені нічого не винна. Дуже просто.