Як наші кохані та друзі, яких вже немає, надсилають до нас нових

Філософ Монтень втратив вірного друга, найкращого друга. Він багато років дружив із цією людиною. І потім написав, що щастя в тому, що цей друг був. Нині його немає. Це величезне горе. Але щастя мати друга таке велике, що навіть смерть друга не забрала це щастя. Це рідкість – справжня дружба. Це велике щастя.

У мене був друг. З дитинства, з підліткового віку. Ми й на підготовчі курси до університету разом ходили. І до колгоспу разом їздили, цибулю збирати. І спілкувалися щодня майже багато років. Тридцять з лишком років. Дружили.

Коли траплялося щось погане, тривожне у лихоліття, коли небезпека була або просто сильні переживання, можна було зателефонувати другу-у будь-який час. І він приходив. Ми поряд жили. Хоч уночі приходив, хоч удень. Водночас завжди легше.

Він говорив: “виходжу!”. Ми неподалік один від одного жили.

І треба було зачекати на п’ятнадцять хвилин. Лише п’ятнадцять хвилин. І друг прийде.

І все буде гаразд. Ми поговоримо та вирішимо, що робити. Або просто мовчки посидимо на кухні. Або підемо пройтися, якщо погода дозволяла. Або поїдемо вирішувати проблему.

Треба було зачекати на п’ятнадцять хвилин.

І я завжди дивилася у вікно. Ці п’ятнадцять хвилин були часом надії. Коли чекаєш на друга, відразу стає легше, ви знаєте? Я стояла і дивилася у вікно. І смуток чи тривога слабшали. До мене йшов мій друг. І він приходив. Я його бачила одразу. Ось він!

Нині мого друга немає вже чотири роки. Він рано пішов. І зателефонувати йому неможливо. Тільки подумки говорити з ним. Але звичка підходити до вікна лишилася. У будь-якому місті. В іншому місці.

Підійти та дивитися на вулицю. Хоча добре знаєш, що друга немає. На цьому світі немає. Але тривога минає і з’являється надія. І сили з’являються. Мов мій друг іде до мене, просто треба почекати трохи. Він уже вийшов.

Зв’язок дружби не рветься. І ті, що пішли, приходять; просто ми їх не бачимо. Як не бачимо до моменту зустрічі. Перед тим, як вони підійдуть до будинку.

Але ми знаємо, що вони йдуть до нас, якщо ми їх покликали. І приходять. І допомагають. Як раніше – підтримкою. Ясністю думки. Приплив сил. Вірним рішенням. Теплом, яке фізично відчуваєш…

Друзі не зникають безвісти. Вони приходять. Вони залишаються нашою опорою. І Монтень це знав. Друг залишався з ним; його можна було покликати.

І підійти до вікна. Вікно є. Вікно, в яке можна побачити свою дорогу людину. Воно у нашій душі.

І у вікно треба дивитися ще й тому, що друзі, що пішли, посилають нам нових.

Може прийти новий друг. Нова людина. Це не заміна старому другу і вічно-улюбленому, який пішов. Це інша людина. Але його послав і скерував той, кого ми любили. І пояснив, як нас знайти.