Я вирішила залишити свою квартиру нерідній онучці. Тепер син і вся його сім’я проти мене ополчилися. Мабуть, треба було раніше думати, коли мені їхня допомога була потрібна?

Я – вже давно на пенсії, не старезна бабка, звичайно, але здоров’ям слабка. З чоловіком більшу частину життя прожила душа в душу. Ось тільки кілька років тому його не стало. Я зрозуміла, що мені дуже самотньо.

Щоправда, є у мене рідний син Михайло. Він, звичайно, теж дорослий: дружина, дочка Машенька, робота. На жаль, ні в сина, ні в онуки з невісткою на мене часу немає.

Так сталося, що допомагає мені далека родичка Оля – ровесниця моєї Маші-студентки. Справа в тому, що у мене був старший брат Антон. Характером він пішов у діда – батька батька. Нерідко брат потрапляв у якісь колотнечі. Батьки не раз витягували його з в’язниці та витверезника. Що вони тільки не робили з недолугим сином: і кодували, і замикали, і до бабок возили – все без толку.

Бешкетник – він і є бешкетник, пробач Господи. У результаті, коли Антону було 27 його не стало, а в нього залишилася дружина та донька.

Дружина була недолугою. Донькою вона не займалася. А та тільки рада була: до школи можна було не ходити. У результаті після одинадцятого класу дівчинка завагітніла. Я дізналася про це, коли мене запросили на виписку з пологового будинку.

До того моменту я сама вже була бабусею і няньчила Машу – своювнучку. Але коли я побачила маленьку Олю в конверті, у мене в серці щось тьохнуло. Вона була зовсім не схожа на матір.

Ім’я батька Олі ми так і не взнали. Втім, як показав час, за характером Оля також відрізнялася від усієї рідні з боку Антоа. Я частенько забирала Олю до нашої з чоловіком квартири.

Він був не проти того, що я няньчилася з малюком. Матері не було до Олі жодної справи. Вона або цілими днями працювала, або гуляла. Я купувала дівчинці одяг та дитяче харчування.

Ішов час, я часто гуляла в парку з двома онуками: рідною Машенькою та нерідною Олечкою. Але я намагалася не поділяти дівчаток. Їм було весело удвох, вони не сварилися та не ділили іграшки.

А потім, коли вони пішли до школи, Маша з Олею перестали спілкуватися. У них були різні інтереси та розуміння життя. Маша жила у повній сімʼї без матеріальних проблем, обласкана та любима батьками.

Оля ж змушена була скрізь пробивати собі дорогу. Її часто дражнили однокласники, а мати ніколи не вступалася за дівчинку. Коли Маша з Олею стали студентками, різниця між ними стала ще більш очевидною.

Маша заїжджала до мене, в кращому разі, раз на місяць на півгодини. Вона розповідала про те, як у неї все добре, щебечачи, як пташка, а потім швидко їхала додому. Жодного разу рідна онука не спитала: «Бабусю, чим тобі допомогти? Чи не потрібно хліба чи ліків? Можливо, підлогу помити?».

Маша не вважала за потрібне це зробити, а я соромилася її попросити. Натомість Оля приїжджала до мене щовихідних.

З самого порога вона брала в руки ганчірку і без прохань починала витирати пилюку. Жодного разу вона не приїхала з порожніми руками. Оля чудово пам’ятала, що я люблю чай із лавандою, і весь час його купувала.

Я розуміла, що все більше прив’язуюсь до цієї дівчинки і шкодувала, що рідна онука до мене ставиться набагато гірше. Остаточно я в цьому переконалася, коли зламала взимку ногу.

Мені наклали гіпс від коліна до п’ят. Я зателефонувала синові, щоб розповісти про те, що сталося

«Мамо, може, ти полежиш кілька тижнів у лікарні? Як ти збираєшся по квартирі пересуватися?», – запитав у мене Михайло.

«Синку, не хочу я в лікарняній палаті лежати. Вдома і рідні стіни допомагають», – запротестувала я.

“Добре, як скажеш”, – відповів мені син і відвіз мене додому. Приїхали невістка з онукою Машею.

Вони привезли мені продуктів, посиділи на доріжку і поїхали додому. Наступного разу Михайло приїхав через три тижні, коли настав час їхати на знімок та знімати гіпс.

Зате Оля провідувала мене через день. Вона і готувала, і прибирала, і читала мені вголос книжки, незважаючи на те, що щодня ходила на заняття до ВУЗу. Я навіть відчула себе ніяково, тому що молода дівчина доглядала мене як дитину.

Коли я сказала про це Олі, вона аж руками сплеснула: «Ну, що Ви таке кажете, бабусю?! Ви стільки хорошого мені зробили: завжди добрим словом зустрічали. Тепер я зрештою можу відплатити добром за добро».

Ну, як не любити цю дитину? Через місяць після того, як мені зняли гіпс, я зібрала документи та поїхала до нотаріуса. Я вирішила: перепишу квартиру на Олю. Ось, тільки Михайло з Машею на мене озброїлися через це.

Звичайно, я нікому нічого не говорила з приводу документів. Син сам завів розмову: «Мамо, Маші непогано було б своє житло мати. Можливо, вона переїде до твоєї квартири, а ми тобі купимо меншу».

«Вибач мене, Мишко, але нічого не вийде. Ця квартира залишиться Олі».

«Мамо, ти у своєму розумі?! Якій Олі? Цій приблуді?!», – заревів син.

«Вона не приблуда, а моя внучка, – спокійно відповіла я. – І багато мені допомагає”.

«Та вона лише заради квартири це робить. Невже ти сама не бачиш?», – не вгавав Міша. Після нього приїхала до мене Маша, яку я не бачила вже кілька місяців.

“Бабусю, невже ти хочеш мене на вулиці залишити?”, – заголосила онука.

«Чому ж одразу «на вулиці»? Твої батьки мають квартиру. Ти – їхня єдина дитина, вона залишиться тобі у спадок», – відповіла я.

Після цього Маша розплакалася. Вона говорила, що Оля – двулична та продажна дівка, і тільки вона, Маша, любить та цінує свою бабусю. Ось тільки мене такими спектаклями не проймеш.

Я не збираюся змінювати своє рішення. Я сказала Олі про те, що квартира в майбутньому належатиме їй. Вона ні в яку не погоджувалась приймати мій подарунок. Потім вона змирилася, але не перестала приїжджати і відвідувати мене.

А ось син із онукою зникли. Михайло заявив, що більше ноги його не буде у моїй квартирі. Власне, й раніше так було. Я нічого не втратила.