Я вийшла заміж за хлопця на 12 років молодшого за мене і тепер щодня мучаюся

Мені було 40, коли я зустріла Юру. Ми випадково познайомились у компанії спільних друзів. 28-річний хлопець одразу привернув мою увагу, його велику статуру складно було не помітити. Я подумала, що десь поряд його дівчина, але згодом дізналася, що він один.

Залицяння Юри я прийняла з внутрішньою урочистістю. Раз такий хлопець звернув на мене увагу, отже я ще ого-го. У мене був за плечима невдалий шлюб, і нові стосунки були потрібні як ковток свіжого повітря.

Не скажу, що мені легко було піддаватися напору Юрки, ці 12 років стояли переді мною стіною. Півроку я всіляко підтримувала цю стіну, але одного разу вона все-таки звалилася.

– Юра, ти не розумієш, між нами – маленьке життя. Так не можна, давай закінчимо наші стосунки просто зараз.

– Ну ні, – засміявся він у відповідь. – Прямо зараз ми їх почнемо. Зрештою, скільки можна чекати?

Потім було багато: щасливі зустрічі, знайомство з батьками, засудження родичів, косі погляди друзів, перша довгоочікувана вагітність, затяжні пологи, реєстрація стосунків.

І ось мені вже 52. Дзеркало вже давно відверте зі мною, і я все частіше помічаю погляди молодих дівчат, які раз у раз крутяться навколо мого чоловіка. Особливо старанно намагається привернути його увагу сусідка Віка, тридцятирічна бездітна розведена панянка, яка нещодавно оселилася в квартиру навпроти.

Якось я побачила, що Юра допоміг їй донести явно важку сумку, іншого разу підвіз до будинку на машині.

– Юра, а це не зайве? – запитала я у чоловіка.

– Так дощ на вулиці, я дивлюся, вона на зупинці стоїть мокне. Мені що, шкода її підкинути? Сіла і доїхали разом, от і все. Ти що, мене ревнуєш? – раптом з подивом подивився на мене чоловік.

– Ні, що ти! Просто мені не подобається ця Віка, якась вона настирлива.

Юрко знизав плечима:

– Не знаю, не помічав. І взагалі, я нікого, окрім своєї дружини, не помічаю.

Я посміхнулася і, звичайно ж, повірила йому, але одного разу не вийшла на роботу, захворіла. Юрко пішов до аптеки за ліками, і в цей час пролунав дзвінок у двері.

Я відкрила та завмерла від несподіванки. Переді мною у відвертому халатику, стояла Віка. Посмішка так і завмерла на її губах, вона явно не очікувала побачити мене і розгубилася.

– Що трапилося? – поцікавилася я.

– Соди хотіла попросити, – промимрила Віка.

– Дивно, – посміхнулася я. – Зазвичай ходять за сіллю, а тут раптом сода! Ну проходь, дам я тобі соди, якраз недавно купила пачку, ще навіть не відкрила.

Віка явно не хотіла йти разом зі мною, але я взяла її за руку і затягла в квартиру.

– Та не соромся, будь як удома, – продовжувала я спокійно, хоча всередині мене вирував цілий ураган. – Не боїшся в такому легкому халатику застудитися? Все-таки зима надворі, здоров’я берегти треба, це я тобі як лікар говорю.

Віка стояла ні жива ні мертва і намагалася придумати, як їй викрутитися з ситуації, що склалася, а я хотіла побачити обличчя чоловіка, коли він застане її тут. Юра повернувся дуже швидко і цілком природно привітався з червоною від збентеження сусідкою.

– Привіт, Віка. Щось трапилося?

– Так, ось, сода закінчилася … – пролепетала вона у відповідь, але він її вже не слухав і показував мені ліки, які купив.

– Кокана, ти давай пий все, що потрібно. А я поки що чайник поставлю. Віка, будеш чай?

– Ні дякую! Я піду!

Вона попрямувала до дверей, і я пішла слідом, щоб проводити її.

– Почекай! Обличчя! – Юрко вийшов слідом за нами з пачкою соди в руках. – Ось, ти ж забула!

Я мало не розсміялася, бо зрозуміла, що всі мої побоювання – марні. Зрозуміла це й Віка. Тільки Юра, здається, нічого не зрозумів, та йому це й не потрібне. Ось тільки куди подітися від ревнощів і як припинити щодня мучити себе, хто підкаже?