– Я стара людина, мені потрібна допомога. Нехай онук переїжджає до мене і виконує свій обов’язок! – кричав мені батько. Ну ми й відправили нашого Вітю до нього, а далі батько подзвонив до мене з дивним проханням

Уся сім’я вже місяць п’є заспокійливі і здригається від кожного телефонного дзвінка. Річ у тім, що мій батько вийшов на пенсію й одразу вирішив, що він тепер немічна людина.

Спочатку він вимагав, щоб я приїжджала до нього щовечора. Але не допомога по господарству татові була потрібна, а вільні вуха. Зі здоров’ям у нього все гаразд – мінімум двічі на рік проходить усіх лікарів. Цілком бадьорий чоловік, просто хоче здаватися слабким.

Поки він ходив на роботу, було простіше. Але в статусі пенсіонера йому стало нудно просто сидіти вдома. Обов’язково потрібна компанія. Кожен мій приїзд починався з докорів.

– Ну що знайшла нарешті час відвідати старого-батька? Бачу, що знову незадоволена. Он як обличчя перекошене. І в обід мені не подзвонила, хоча я чекав.

– Тату, ну ти чого! Я все-таки після роботи. Не можу я біля твоїх ніг постійно сидіти. У мене теж є сім’я, яка потребує турботи! – виправдовуючись, відповідала я.

– На першому місці в людини мають бути батьки! Саме я тебе виховав, тому ти мені винна! – менторським тоном, віщав батько. – Тож не треба мені тут виправдань. Дзвонила б частіше й відвідувала. А то не дочку виховав, а якусь крижану принцесу.

Проковтнувши їдкі слова, я продовжувала поратися по господарству і вислуховувати чергову порцію негативу. Але батько, відчувши мою слабину, пішов далі. Вранці зателефонував мені на роботу і звичним командирським тоном почав розмову.

– Олександро, я вже стара людина. Одному мені жити важко. Ти не можеш до мене постійно їздити, я ж бачу. Тому нехай твій Вітька переселяється до мене. Він хлопець молодий, йому буде простіше підлаштуватися. Та й енергії в ньому хоч відбавляй. Будемо мені відрада.
Ось тільки моєму синові всього чотирнадцять років. Він навчається в школі, ходить на тренування, зайнятий весь день. А вечорами зустрічається з друзями. Не буде він сидіти біля діда і вислуховувати нескінченні настанови. Та й що я за матір, якщо випну дитину з дому і відірву від звичного оточення!

Поділилася зі своїми домашніми цією новиною. Чоловік, як і очікувалося, різко відкинув ідею переселити сина до діда. А ось Вітя погодився. Хитро виблискуючи зеленими очима, він мене підбадьорив.

– Ну скоро канікули. Давай я поживу тиждень у діда. Мені не складно, правда-правда. Може він хоч бурчати перестане і дасть тобі відпочити, – сказав син, хвацько відкинувши з чола довгий чубок, пофарбований у модний синій колір.

У перший день канікул привезли сина з сумкою речей до дідуся. Попередила його, що заберу назад за першим же словом. Адже він не бранець і не заручник.

Вітя переконав мене, що все буде нормально. Але в мене душа все одно була не на місці. І не дарма. Через три дні телефон мій розривався від дзвінків батька.

– Ти кого взагалі виховала і прислала до мене. Він спочатку спить до дев’ятої ранку, а потім біжить рискою на тренування. Вдень я поспати не можу від якоїсь підліткової музики, а з вечора і до самої ночі Вітя дивиться дурні фільми про супергероїв. Ще й докладно мені розповідає про кожного персонажа. У мене голова обертом іде від цього неподобства! Забирай його скоріше, мені в будинку потрібна тиша. Я ж стара людина!

Я вже поривалася їхати до батька, але чоловік мене зупинив. Він хвацько перехопив телефон і позбавив мене болісних пояснень.

– Так, Федоре Іллічу, у нас була домовленість, що Вітя живе у вас усі канікули. У його кімнаті ми вирішили зробити невеликий ремонт, тому забрати його ось прямо зараз не можемо. Потерпіть трохи нашого телепня, тут залишилося всього чотири дні. Ну тиждень край, якщо фарба на стінах буде довго сохнути! – і посміхаючись на всі тридцять два зуби, поклав слухавку.

Син повернувся в неділю на таксі задоволений собою. Сказав, що дід допоміг йому зібрати речі, наваляв із собою всіляких смаколиків і оплатив проїзд до дому.

А тато тепер дзвонить мені тільки кілька разів на тиждень і тільки у справі. Каже, що займеться дачею, а взимку після Нового року поїде в санаторій із другом.

Мабуть боїться, що ми знову відправимо до нього на тиждень наш ураган на ім’я Віктор. А ми просто раді, що в нашу сім’ю повернулися мир і спокій.