— Я одружуся з тобою, а не з твоєю дитиною, — сказав я нареченій. А вона чомусь категорично це не сприйняла

Я працюю на солідній фабриці на добрій посаді. У підпорядкуванні у мене цілий цех дівчат-швей. І ось помітив, що одна з них, Женька, почала виявляти до мене підвищений інтерес як до чоловіка.

То пиріжків мені запропонує:

— Частуйтесь, Костянтине Леонідовичу, це я сама напекла!

А то якось я йшов на обідню перерву, та з Женею в їдальні зустрівся. Вона йшла назустріч із чашкою кави. І нібито ненароком зі мною зіткнулася і виплеснула каву прямо на мій світлий піджак.

— Ой, вибачте, Костянтине Леонідовичу мене незграбну! — закричала дівчина.

І вичистила! Та так, що краще, ніж із хімчистки! Ну я зрозумів, що це вона спеціально з кавою підлаштувала, щоб мені свою господарність показати. Як і з пиріжками.

А я що?.. Мені якраз одружуватися. З першою ж дружиною в мене брак не вдавався. І став також до неї придивлятися.

Розпитав як би ненароком дівчаток своїх і ось що з’ясував. Женя сама із села, тут живе у гуртожитку. Молода, заміжня жодного разу не була. А що мені? Сільська — це навіть добре. Роботяща значить. Цінуватиме, любитиме мене і претензій пред’являти не стане.

І ось, купив я коробку цукерок і підійшов до Євгенії наприкінці робочого дня.

— Ну що, Євгенія Михайлівна, — сказав я. — Роблю тобі офіційну пропозицію. Сподіваюся, ти будеш мені гарною дружиною.

— Ви серйозно, Костянтине Леонідовичу? – залилася фарбою Женя. — Та я це… я згодна!

— Тоді завтра я прийду до тебе в гості, щоб, отже, познайомитися ближче, — кажу я. — А тобі відгул даю, щоб ти встигла надвечір підготуватися. Цукерки додому забери — ми з тобою вдвох поп’ємо чаю. Так, і не забудь пляшку шампанського купити — заручини все ж таки у нас.

Женя вдала, що розгубилася, але все ж таки втекла радісна. А ввечері я, як і обіцяв, прийшов до неї у гості. Одразу ж оцінив обстановку: на столі стояла пара салатів, варена картопля, таця з м’ясом французькою та пляшка шампанського, яку Женя купила, як я і велів. Я відкоркував пляшку, розлив по келихах і сказав тост:

— Ну, за нас з тобою!

Женя тоненько захіхікала.

— А в салат треба помідорів більше класти, — зауважив я. — Я страшенно помідори люблю.

— Обов’язково, Костянтине Леонідовичу, — зашарілася дівчина.

— Та й м’ясо ти трохи пересолила.

— Вибачте, будь ласка…

Потім випили ще й розмовляли. Я став ставити запитання, які мене цікавлять:

— Давно ти із села приїхала?

— Та вже п’ять років як.

— І хто там там залишився?

— Та батьки — батько з матір’ю.

— І що вони господарство тримають?

— Так: кури, гуси у них, ще коза та корова. Город знову ж таки і яблуневий сад.

— Отже, свої продукти, свіжі, сільські?

– А то!

— А з надлишками продукції, що роблять?

– Та продають на ринку.

— І що, добре рятують?

– Непогано. Ось, мені навіть іноді грошенят підкидають.

— А от, скажімо, якщо дім батьків твоїх продати, то скільки за нього можна виручити?

Тут бачу, що не сподобалося Євгенії, в яке русло я завів розмову. Якось вона стиснулася вся і каже:

— А навіщо ж його продавати, Костянтине Леонідовичу?.. Там же батьки живуть.

— Адже батьки твої не вічні, — відповів я, — а нам треба думати про майбутнє.

Відсунула тоді Женя недопиту пляшку і сказала:

— Щось ви не про те кажете, Костянтине Леонідовичу, напевно, випили зайвого. Так ви своїми розмовами лихо накличете.

— Ну що ж, поговоримо про інше, — погодився я. — От скажи, наприклад, за що ти вибрала мене?

Тут Євгенія пожвавішала. Посміхнулась і виставила руку — приготувалася пальці загинати.

— По-перше, — каже, — ви солідний, а я завжди про такого чоловіка мріяла. По-друге, у вас квартира є, буде де жити. По-третє, ви не маєте поганих звичок – буде гарний приклад моєму синочку. По-четверте.

– Так, стоп! — перебив я потік улесливих фраз. — Якому такому синочку? Ти не казала, що ти маєш дитину.

— Ну так ви й не питали, — трохи знітилася Женя. А потім оговталася. – Ви ж не проти? Ви станете йому гарним батьком та прикладом для наслідування.

— Я, звичайно, міг би, — відповів я, — але на це не розраховував. Я на тобі одружитися зібрався і своїх дітей хочу мати. А твій хлопчик де зараз?

— Батьки живуть у селі, він з ними, — сказала дівчина.

— То хай там і залишається, — підсумував я.

— Ну як же, — заперечила Женя, — йому ж через рік до школи. Я думала, що привезу його до міста і воно житиме разом із нами…

– Мені твій причіп не потрібний! – відрізав я.

І тоді Євгенія раптом схопила коробку цукерок і шпурнула її.

— Ну і забирайся звідси! – прокричала вона. — Між тобою та сином я вибираю сина!

А що я? Розвернувся і пішов геть — здалася мені така істеричка, та ще й з дитиною! І коробку цукерок із собою прихопив. Завтра на роботі Нінці подарую – вона теж на мене грайливо поглядає.