Вирішила перестати допомагати синові з невісткою. Через гонор усі їхні проблеми, а порад вони слухати не хочуть, тільки грошей дай

Вирішила, що з мене вистачить, більше не хочу танцювати під дудку сина та його малахольної дружини. Як пораду яку їм даєш, так “мамо, відчепись, ми самі розберемося”, а як черговий раз на іпотеку наскрести не можуть, так “матусю, допоможи”. І так раз у раз.

А я вже давно маю на пенсії відпочивати, але не можу собі цього дозволити. Виростила сина, думала підтримка на старість років буде. Та який там! Сам уже третій рік постійно до моєї кишені заглядає. Сам все ніяк не подорослішає і дружину собі таку саму вибрав. Так і тягнуть гроші то з мене, то з батьків невістки.

У мене один син Кирило. Його батько помер рано, хлопчик навіть не пам’ятає. Вихованням займалася я та бабусі з дідусями. Ніколи особливо хлопця я не балувала, але я одна, а тут аж дві бабусі та два дідусі, для яких онук – єдина втіха.

Особливо важко було після літа. Я працювала, а свекри жили у селі, тож на літо вони Кирила забирали до себе. Там і свіже повітря, і ягоди, фрукти, овочі, молоко парне – всі принади сільського життя. Дід навчав онука руками працювати, хоч це добре.

Ми з моїми батьками приїжджали раз на тиждень, а то й о два, як із роботою виходило. Відвідували Кирила, я привозила деякі речі, дивилася, щоб син зовсім бабусі з дідом на шию не сідав. У ці короткі візити здавалося, що все нормально, а потім восени починалася варта.

Доводилося нагадувати синові, що за ним ніхто бігати не стане, він повинен сам за собою якось доглядати, а не чекати, коли йому все подадуть і принесуть. Іноді на все це йшов місяць, а то й не один. Але мені вдавалося привести сина до тями.

Потім ми з сином залишилися лише вдвох. Жили у квартирі моїх батьків, а будинок свекрів використовували як дачу. На той момент Кирило вже був повнолітнім, навчався у ВУЗі. Мені доводилося оплачувати навчання.

На останньому курсі він мені заявив, що збирається одружитися. Те, що зі своєю Анею він зустрічається вже років зо три, я була в курсі. Вона теж студентка, з їхнього ж університету, але на рік молодша і на іншому факультеті. Познайомилися на якійсь студентській самодіяльності, яку обоє дуже любили. Мені здається, що тільки за неї їм ставили заліки.

Я сину одразу заявила, що як тільки він одружується, я припиняю його матеріально утримувати. Син подумав, зважив і вирішив не поспішати. Як мінімум, вирішив закінчити виш і знайти роботу. Вони через це з Анею навіть посварилися. Їй теж не терпілося якнайшвидше одягнути весільну сукню і отримати штамп у паспорт.

Навчання у сина закінчилося, він знайшов роботу, сказав, що все тепер точно одружується. Я порадила почекати, коли наречена закінчить навчання, але тут мені вже нічого не вийшло. Аня, мабуть, і так уже зі штанів вистрибувала, так їй у РАЦС хотілося.

Після весілля син із дружиною пожили три місяці окремо на орендованій квартирі, а потім син прийшов до мене з проханням пустити їх пожити. Виявилося, що однієї його зарплати на все не вистачає. і вони переберуться.

Я погодилась. Все-таки рідний син, як можна відмовити у такій ситуації? Але мого терпіння вистачило лише на чотири місяці спільного проживання. Потім довелося вказати молодим на двері. Мені їхні вічні верески серед ночі, посиденьки з друзями та побутове свинство дуже швидко набридло.

Молодята встигли пожити й у свекрів, але там вони самі жити далі не захотіли, вже не знаю чому. Тоді вперше і пролунало слово “іпотека”.

Своїх накопичень у молодих не було, та й звідки? Я дещо відкладала на чорний день, свати теж щось відкладали. Плюс син мав намір продати дачу, яка належала йому. На мінімальний внесок ми зібрали. Можна було взяти однушку з осудним щомісячним платежем.

Але Аня, а слідом за нею і Кирило стали в позу – не хочуть вони однушку, це занадто мало. Братимуть відразу двоє. Хоча там платіж зростав у два рази, а наших зібраних грошей вистачало впритул. І я намагалася переконати, і свати – діти не послухали нікого.

Били себе п’ятою в груди, що з усім впораються. Та й взяли двоєчку в результаті. Перший же платіж – мама, допоможи. Син присягав обіцяв, що наступні вони платитимуть уже самі, просто перший був раптово, вони ще не звикли, але незабаром увійдуть до режиму.

Наступного місяця, мабуть, допомогу випрошували у сватів. А за місяць знову до мене черга дійшла. Мені такі суми відвалювати теж непросто. Я порадила синові поки що переїхати до мене чи до сватів, а квартиру свою здати. Вже легше платити буде.

Моя пропозиція не сподобалася. Заявили, що самі розберуться. Ось Аня на роботу влаштується, тут Ані вже вісім місяців працює, а легше щось не стає.

Я нещодавно вкотре запропонувала їм здати квартиру і пожити поки що з кимось із батьків. Ну, неможливо ж так! Постійно гроші клянчать, та не по десять карбованців, між іншим.

На мене син із невісткою образилися – я їх грішми докоряю. А я теж терпіти втомилася. Третій рік із цією іпотекою мухаємось, вони, мені здається, жодного платежу повністю самі не зробили, все за допомогою батьків. Зате ображаються ще щось.

Тепер я образилася. У мене теж є нерви. Нехай самі зі своєю іпотекою розуміються, а я втомилася. Втомилася й гроші давати, і слухати, що вони й без мене розберуться. От і нехай розуміються.