Вийшла у декрет і пошкодувала про рішення вести роздільний бюджет із чоловіком

У нас із чоловіком роздільний бюджет. Так ми вирішили, коли одружилися. Спочатку це було дуже зручно. У кожного були свої гроші, кожен мав право самостійно ними розпоряджатися.ї

Мені дуже подобалося те, що на свої особисті потреби та хотілки не потрібно випрошувати гроші у чоловіка, а потім ще й звітувати за них.

Звичайно, якщо планувалася велика покупка, ми складалися навпіл і разом купували необхідну річ. Для багатьох це здасться недоречним і неправильним, адже в сім’ї має бути все спільне, але мені і моєму чоловікові Сергію так було зручніше та комфортніше.

Все змінилося, коли я пішла у декрет. Зарплату я тепер не отримувала, а, відповідно, й власних коштів у мене не було. Крім, звичайно, грошей, що виплачуються на утримання дитини, які на нього ж і йшли.

Продукти та все необхідне для дому Сергій купував сам, не даючи мені жодної копійки. Мені доводилося просто вимолювати гроші на якісь свої жіночі штучки.

Щоразу чоловік із незадоволеним виглядом діставав свій гаманець і відраховував звідти суму, яку я просила, тим самим роблячи мені ласку. Було до глибини душі прикро за таке ставлення до мене, хоча я чудово розуміла, що сама встановила ці правила, через які тепер страждаю.

Я мріяла швидше вийти на роботу і стати, як і раніше, незалежною від свого чоловіка. Вкотре, коли я підійшла до чоловіка з проханням, щоб він дав мені грошей на похід до перукарні, у нас стався конфлікт.

– Скільки тобі потрібно? – невдоволено спитав Сергій. – Я ж зовсім недавно давав тобі гроші?

– Ті гроші я брала на манікюр, а зараз записана на фарбування в перукарню, – тихо сказала я.

– А самій вдома не можна пофарбуватись?! – обурювався чоловік. – Так само явно дешевше буде.

– Я не хочу псувати волосся, – відповіла я, – так, як фарбує мій майстер, у мене не вийде.

– Коли будеш свою зарплату отримувати, тоді і будеш по салонах ходити, а зараз ось, – сказав Сергій, простягаючи мені двісті гривень, – купиш фарбу в магазині і сама пофарбуєшся.

Сльози грудкою стали у мене в горлі. Мені було настільки прикро, що хотілося вити на весь голос.

– Ну, чого ти ревеш? – спитав Сергій, дивлячись як по моїх щоках течуть сльози. – Якщо ти так намагаєшся мене розжалувати, щоб я дав тобі ще, то в тебе нічого не вийде. Я не маю більше грошей.

– У тебе позавчора була зарплата? – здивувалася я, витираючи сльози. – Куди ти її дів?

– А з якого часу ти цікавишся, куди я витрачаю свої гроші? – обурився Сергій. – Я не зобов’язаний перед тобою звітувати.

– Ти ж чудово знаєш, що зараз я сиджу в декреті, між іншим, з нашою спільною дитиною, і в мене поки що немає можливості вийти на роботу! – різко сказала я.

Моя образа почала переростати в агресію.

– Ось саме, ти сидиш удома, відповідно і гроші тобі витрачати теж нема на що, – гнув свою лінію Сергій, не розуміючи, що цими словами просто ображає мене. – До речі, зараз багато матусь у декреті пробують себе в різних сферах, можеш теж знайти собі якийсь підробіток, і потреба в грошах відразу ж відпаде.

– Який підробіток?! – обурилася я. – Мені іноді поїсти нема коли, не те що працювати! Дитина забирає весь мій час.

– Ну, якщо ти сама не хочеш навіть найменшого зусилля докласти для того, щоб мати свої власні гроші, чого ти тоді від мене хочеш? – стояв на своєму чоловік.

Якщо бути чесною, я вже давно нічого не хотіла, навіть жити зі своїм чоловіком в одній квартирі. Мені хотілося забрати дитину і втекти від цього подалі. Але холодна голова і здоровий глузд казали, що цим я зроблю собі тільки гірше.

Адже, перебуваючи у декреті, я повністю фінансово залежу від чоловіка. Як я житиму сама, без грошей, з маленькою дитиною на руках? Я вирішила, що трохи почекаю, поки дочка підросте і піде до дитячого садка, вийду на роботу, перестану матеріально залежати від Сергія. І вже тоді з легким серцем подам на розлучення.