Втомилася від нескінченної сварки свекрів. Їм неможливо догодити

У нашому з чоловіком шлюбі мене все влаштовує. У нас чудово налагоджене спілкування та побут. Ми добре уживаємося. Але ця ідилія всередині мене останнім часом почала руйнуватися.

Справа в тому, що стосунки з батьками чоловіка у нас якось відразу не склалися. І річ навіть не в тому, що я розлучниця, яка прийшла та відібрала у сімʼї улюбленого сина. Питання тут, скоріше в тому, що в нас різні погляди на життя.

Як то кажуть: найбільше лякає невідоме. Ось у моєму випадку це саме так. З такими людьми, як батьки мого чоловіка, я ніколи близько раніше не спілкувалася. Зазвичай, коли я зустрічала такий типаж людей, то намагалася їх цуратися та триматися подалі.

Мої батьки прожили разом вже тридцять років, і я ніколи не чула, щоб вони так спілкувалися. Та й у сім’ях друзів та знайомих атмосфера завжди була доброзичлива. А батьки чоловіка взагалі нічого не соромляться. Вони можуть почати собачитися зовсім без приводу.

– Ти навіщо сюди цю миску поставив? Я в неї недоїдки збираю для собак, а ти, дурню, її на стіл ставиш! – З такого крику почалися чергові сімейні посиденьки у свекрух.

Свекор теж у боргу не залишається і починає кричати у відповідь на дружину.

Якщо ти не їж за столом те, що наготовила свекруха, то вона теж починає обурюватися і заводитися, мовляв, для кого вона тут старалася, ось ми невдячні.

І добре б це було все якось весело і переводилося в жарт. Але ж ні. Коли свекри лаються між собою або коли свекруха починає шпигати когось із рідні, всі сидять у гробовій тиші ще кілька хвилин, доки якийсь сміливець не почне щось говорити.

– І що мені тут у день народження мого онука та чарочку навіть ніхто не наллє?! – обурюється свекор на першому дні народження нашого сина.

А ми із чоловіком взагалі не прихильники таких вечірок. Чоловік так зовсім у дитинстві на “веселого” батька надивився, тому вже тринадцять років взгалі не вживає.

Минає півтора місяці. Святкуємо день народження чоловіка. Чоловік чомусь гостро відреагував на те татове зауваження, що за онука йому навіть не налили. Не хотів, щоб батьки стали вважати його жмотом, і на свій день народження купив для всіх гостей напоїв під їхні уподобання.

Свекруха зазвичай п’є винo, а свекор міцніше. Коли чоловік поставив на їхній край столу пляшки, звідти знову полилося невдоволення:

– Ми що одні тут такі? Чого ти все до нас підсуваєш? – Ось, знову не догодили.

І так кожну зустріч. Образи, закиди, лайка та скарги. Я взагалі не уявляю, як ці двоє виховували дітей. Бідолашний мій чоловік і зовиця. На їхні розповіді можна на пальцях перерахувати ті щасливі дні, коли «мама посміхалася».

Ось слово честі. Чоловік так і каже, що бачив це рідкісне явище лише кілька разів. Решту часу вона або невдоволено бурчить, або ображено мовчить.

За п’ять років шлюбу я не знайшла правильну позицію. Як правильно поводитися? Якщо я мовчу, то я бука небалакуча. Якщо я щось говорю, то «ти чув, що твоя сказала?». Це все потім свекруха вимовляє чоловікові.

За ці п’ять років я так утомилася, що подумала, що з мене вистачить. Мені важко жити на цій пороховій бочці. Я ніколи не знаю, чим знову викликаю незадоволеність батьків чоловіка. Більше не хочу з ними спілкуватись.

Єдина для мене загадка – чому всі родичі терплять цю токсичну парочку протягом стількох років?