Вперше за двадцять років зробили добрий ремонт собі, а дочка ображається. Вважає, що їй гроші були потрібнішими

На нас із чоловіком прихильність долі щедрим дощем не проливалася. Жили ми важко, але якось упоралися. В мене було важке дитинство, а чоловік був з дитбудинку. Тож ніхто нам на блюдечку нічого не приносив.

Після весілля ми були змушені їхати до села, звідки чоловік був родом. Бо жити було ніде, та й із роботою тоді все було непросто. А в селі був якийсь дах над головою, робота та город. Щоправда, городники ми були ті ще, якби не сусіди, які всьому навчали і допомагали розсадою, насінням та порадами, то загнулися б з голоду в перший рік. До того ж платили нам справжні копійки.

Будинок, в який ми в’їхали, довго стояв порожнім, що не могло на ньому не позначитися. Там і дах протікав, і паркан обвалювався, і шибки не скрізь були. Якось на перший рік огородили та утеплили одну кімнату, де стояла грубка. На більше не вистачило ні часу, ні можливостей.

У цьому будинку ми прожили близько п’яти років. Поступово ми його облагороджували, але до хорошого стану все одно було ще далеко. Потім ми дізналися, що мої батьки допилися. Мама трохи раніше, батько через кілька місяців. Їхня квартира тепер по праву належала мені.

Відразу в’їхати туди було неможливо. Там був справжнісінький смітник з елементами притону. Ми з чоловіком їздили через день туди протягом півроку, щоби привести її в житловий стан. Двокімнатна квартира була в такому стані, що довелося міняти навіть підлогу і всю сантехніку.

Ось з моменту в’їзду до цієї квартири у двохтисячному році там і не було нормального ремонту. Періодично з чоловіком щось робили, але це було латанням дірок на бігу. То одне треба, то інше, дочка народилася, її треба на ноги ставити. Загалом справ завжди було багато.

Торік донька вийшла заміж та з’їхала з чоловіком на орендовану квартиру. Збиратимуть на своє житло. А ми з чоловіком нарешті сіли, видихнули, озирнулися і вирішили, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити за нормальних умов. Тим більше, що така можливість є.

Взяли ми кредит і зробили повний ремонт квартири та оновили меблі. Робили капітально все. Не самі, звісно, ​​бригаду наймали. І нарешті наша квартира виглядає так, як нам мріялося – все новеньке, чистеньке, як нам хочеться, а не як довелося.

Звісно, ​​тепер треба віддавати кредит, але це не лякає. Деякі накопичення у нас є, ми з чоловіком обидвоє працюємо, чоловік ще й пенсію вже отримує, до того ж двом нам небагато треба, якось ужмемося і проживемо.

В принципі все було б добре, якби не реакція нашої дочки на це. Вона, коли дізналася про ремонт, відреагувала спокійно. Ми давно мали намір його робити. Але коли з’ясувалося, що ми брали такий серйозний кредит, дочка як із ланцюга зірвалася.

– Нормально ви вчинили! Я з чоловіком по знімних хатах цокаюся, а ви собі такий ремонт відгуркали за такі гроші! Краще б віддали ці гроші нам, ми вже іпотеку взяти могли і платити її! – Її обуренню не було меж.

– Ми собі багато в чому відмовляли все життя. Тебе ми виростили, вивчили, одружили. Чи можна нам трохи пожити для себе? – обурився чоловік.

Дочка заявила, що не чекала від нас такого егоїстичного вчинку. Нагадала, що свекри у неї готові взяти участь у купівлі квартири, а ми замість допомоги молодим витрачаємо гроші на себе.

– Мабуть, онуків ви побачити не хочете, вам ремонт важливіший, – отруйно промовила дочка.

– А який зв’язок між онуками та нашим ремонтом?

– Так поки у нас свого житла не буде, я народжувати не збираюся, – заявила дочка.

Півроку тепер вона з нами спілкується крізь зуби і тільки якщо дуже припече. Ми теж не прагнемо налагоджувати контакт, нам прикро, що дочка так егоїстично відреагувала. Їй би порадіти за нас, а не влаштовувати скандали.

Якби щось серйозне було, ми б без найменшого вагання допомогли доньці та її сім’ї. Але таке питання не стояло. Тому ми вибрали свій комфорт, маємо право, зрештою. А її образи говорять тільки про недалекий розум, як би це не було сумно визнавати.