Вірі спочатку було не по собі, але згодом вона зрозуміла, що з нахабними родичами не треба гратися

Рано вранці суботи у квартирі Віри Іванівни пролунав дзвінок у двері. Жінка подивилася на будильник – 7:13. «Може, сусідка? Може трапилося щось?» – крутилось у її голові, поки вона квапливо одягала халат і йшла до дверей. Дзвінок повторився.

– Вірочка, відкрий. Це тітка Люся приїхала! – почула жінка, підійшовши до дверей.

Віра відчинила двері. На порозі стояли тітка Люся, троюрідна тітка по батькові, і дядько Коля її чоловік. Гості, не чекаючи на запрошення, ввалилися до квартири.

– Віра, а ти, що, спала чи що? Не думала я, що ти така соня, – похитала головою тітка Люся. – А ми вирішили раніше приїхати, поки спеки немає. Ми о пів на п’яту встали, город весь пролили і побігли на перший автобус, щойно встигли.

Віра жила у трикімнатній квартирі одна. Колись у цій квартирі вона жила з чоловіком, сином та свекрами. Свекри померли давно, один за одним, чоловік залишив її вдовою півроку тому, а син, Антон, закінчивши школу, вступив до столичного ВНЗ. Навчаючись на третьому курсі, знайшов роботу, так там і залишився.

Потім до нього, на орендовану столичну квартиру, переїхала його улюблена дівчина, Настя, з якою Антон зустрічався ще зі школи. Жили вони з Настею разом, але не були розписані.

Після смерті чоловіка, який був не надто гостинним, до Віри зачастила її тітка із села. Приїжджала із чоловіком без певної мети, просто так, погостювати.

Вірі не дуже подобалися ці візити, бо вела себе тітка Люся безцеремонно, по-господарськи, а дядько Коля все повторював за нею. Зазвичай родичі залишалися у Віри з ночівлею.

Віра була людиною ввічливою і абсолютно неконфліктною, ніколи зауважень нахабній тітоньці не робила.

«Нічого, – втішала себе Віра, – вони пробудуть у мене трохи більше доби, потерплю. Рідня все-таки, хоч і далека…»

До середини дня стало зрозуміло, що їхати родичі не збираються. Віра була засмучена. Вона планувала трохи пізніше поїхати до сина, він її запросив. Його дівчина Настя поїхала на вихідні до батьків, а Антон працював по змінах, сьогодні мав робочий день до сьомої вечора.

– Антоне, я не зможу сьогодні приїхати, – зателефонувала Віра синові, щоб попередити.

– Ну мамо, домовлялися ж…Трапилося щось? Ти погано почуваєшся?

– Ні, Антош, зі мною все гаразд.

– Антоша! Вітання! Як там життя столичне? – вихопила люльку тітка Люся.

– А, Людмила Федорівна, це ви? Вітаю. Життя нормальне. Ось мама сьогодні до мене повинна була приїхати, але не зможе тепер … – намагався натякнути хлопець, що гості з’явилися не вчасно і настав час їм додому.

– То хай їде, ми ж не тримаємо її… Вірочка, що ж ти не сказала, що до Антона зібралася? Ти їдь, їдь, а ми тут заодно за квартирою доглянемо. Це у нас у селі все тихо, спокійно, а у місті поїдеш – обчистять за ніч.

Ні, Віра не збиралася залишати родичів у своїй квартирі самих. Вона взяла трубку з рук тітки Люсі.

– Антоне, іншого разу приїду, синку.

– Мам, навіщо ти їх терпиш? – голосно обурювався Антон, а Віра прикрила рукою трубку, щоб не почули гості. – Скільки можна?

– Все, Антоне. Па-па! Я тобі завтра зателефоную, – перервала розмову мати.

Наступного дня гості поїхали зранку раніше, і Віра зітхнула з полегшенням.

Після Нового Року, порадившись із Антоном, Віра поміняла простору «троячку» на скромну «однушку». Навіщо їй одній велика житлова площа? Гроші віддала Антону, на ці гроші у столиці квартиру, звісно, ​​не купиш. Але хоч щось, тим більше, у сина зарплата непогана, є заощадження. В іпотеку брати квартиру вже можна. Своє житло куди краще за зйомне.

Тітка Люся з дядьком Колею приїхали, коли Віра збирала речі, готуючись до переїзду.

– Віра, це куди ж ти зібралася? – оторопіла тітка, побачивши численні сумки в передпокої.

– Квартиру я змінила. Антон із столиці повертатися не збирається, а мені одній не потрібна така велика. Лише за комуналку зайві гроші плачу.

– Ти на “двушку” змінилася?

– Ні, навіщо мені? Мені й однієї кімнати цілком достатньо.

– Як же ти нас підвела, Віра. Мої внучата-двійнята, які від доньки, Марини, цього року дев’ять класів закінчать, будуть до коледжу у вашому місті вступати. Я вже сказала Марині, щоб вона за житло не хвилювалася, квартира в тебе велика, всім місця вистачить. А тепер що? Рідня ми все-таки, допомагати один одному повинні… – тітка Люся, впершись у боки, не приховувала свого роздратування, дядько Коля підтримував дружину активними кивками голови.

– Вибачте, тітко Люся, якось не подумала я про ваших онуків. Тільки про свого сина подумала, який на орендованій квартирі живе, величезні гроші за оренду платить, – Вірі здалося, що вона дуже грубо відповіла тітці. – Ходімо чай пити, – спробувала пом’якшити ситуацію Віра.

– Ні, дякую. Поїдемо ми… Дуже ти підвела нас, Віра… – дядько Коля знову активно закивав.

Віра тут же зателефонувала Антону і розповіла про візит тітки Люсі та неприємну розмову з нею.

– Образилася тітка Люся на мене, – сказала Віраю

– Так радіти треба, мамо, що образилася. Може, більше не приїдуть…

Але не тут було. Тітка Люся зателефонувала за тиждень, коли Віра вже обживалася на новій квартирі, запитала адресу. Незабаром родичка вже безцеремонно оглядала нове житло Віри, помічаючи, що квартира була набагато краща, світла в ній було більше. Дядько Коля підтакував.

— Ми не просто так приїхали, ми по справі, — сказала тітка Люся. – Зір у мене щось став падати, мені клініку у вашому місті сваха порадила. Її знайома операцію робила, тепер бачить, як орлиця, – голосно засміялася вона. – Були ми там сьогодні, у клініці цій, подивилися мене.

Операція шалених грошей коштує, немає у нас стільки. Хотіли ми вже в село повертатися, тут я про тебе згадала. Ти ж квартиру поміняла… Позич гроші на операцію, га?

– Тьотя Люся, я ж сказала вам, що всі гроші Антону віддала на квартиру.

– Ось, значить, як. Мало того, що з онуками підвела, тепер їм у гуртожитку доведеться жити, грошей винаймати їм квартиру у вашому місті у нас немає. Ти хоч бачила той гуртожиток? А я бачила – суцільна пліснява на стінах. Коля, ну що ти стоїш, – різко розвернулася тітка Люся. – Ходімо звідси, не потрібна нам така родичка, якій шкода тітоньці грошей на операцію дати! Родичі допомагати один одному мають!

Віра не встигла нічого сказати, як тітка Люся, схопивши дядька Колю за руку, вилетіла з помешкання. З того часу родичі більше не з’являлися. Спочатку Віра почувала себе трохи незатишно, їй здавалося, що вона образила тітоньку, хотіла подзвонити їй, ще раз порозумітися.

– Мам, не звинувачуй себе, – сказав Антон. – Нахабство в цієї тітки Люсі немає межі. Сьогодні вона в тебе грошей на операцію попросила… завтра, якби ти квартиру не змінила, притягла б до тебе своїх онуків і ще попросила б їх у твоїй квартирі прописати… Я б не здивувався.

– Ти маєш рацію, синку, – посміхнулася Віра. – Радіти треба, що я позбулася цих нахабних родичів…