Вікторія тільки закінчила говорити з настирлив клієнтом, як їй передзвонив той самий номер, який вона найбільше боялася. Але все ж слухавку довелося взяти

Віка з ненавистю дивилася на слухавку у своїх руках. Її очі метали блискавки, а губи шепотіли такі лайки, що портові вантажники сказали б “фу, як некультурно”.

Руки Віки стискалися у задушливому жесті. Вона явно представляла у своїх руках чиюсь шию, на жаль, таке недосяжну.  А з трубки мчав потік нерозділеної інформації, яку Вікторії доводилося слухати вже не вперше за сьогоднішній день.

Клієнт, який говорив на іншому кінці дроту, ніяк не міг збагнути, чому до нього ще не прийшли лагодити холодильник.

А Віка вже десять хвилин намагається пояснити, що їхня фірма знаходиться за 400 кілометрів від холодильника клієнта. Тому майстер відмовився за 600 гривень їхати та лагодити холодильник до іншого міста.

Але клієнт настоював, його основним аргументом було, що раз він у своєму місті побачив їхнє оголошення, то тепер фірма мала надати йому послугу. Де він знайшов оголошення? Так в інтернеті ж! Але раз він його знайшов, раз зателефонував і залишив заявку, то маємо приїхати і все зробити. Бо він такі відгуки залишить, що мало не здасться.

Вловивши момент, коли в трубці запанувала тиша, Віка знову притиснула її до вуха, натягла на обличчя найдобрішу усмішку з тих, на які вона була здатна, і по четвертому колу почала спілкуватися з клієнтом.

Дуже хотілося сказати те, що крутилося в її голові, але доводилося озвучувати те, що написано на папірці: алгоритм спілкування з клієнтами.

Віка часто шкодувала, що немає окремого алгоритму для спілкування з ідіотами, де б їй дозволялося кричати, висловлювати свою думку і кидати трубку.

Зараз у Віки боліла вся голова, а особливо щоки. Надто важко було їй утримувати посмішку, яку мав чути клієнт.

– Я скаржитися буду в прокуратуру, ви шахраї! – верескливо видав клієнт і нарешті кинув слухавку.

Віка розслабилася і почала масажувати щоки. Чим більше її дратував клієнт, тим ширше вона посміхалася у слухавку. Як казав начальник, “клієнт повинен відчувати, що ви посміхаєтеся”.

Якби клієнти бачили, як часом Віка скалить зуби під час розмови, вони віддали б перевагу, щоб вона сиділа з похмурим виглядом, це виглядало б не настільки кровожерливо.

Не встигла Віка відновити душевну рівновагу, як знову задзвонив телефон. Віка миттю глянула на висвітлений номер і видала протяжний стогін, сповнений болю.

Цей номер у них уже всі знали напам’ять, і оператори, і майстри, і навіть директор. Це дзвонила Віра Матвіївна, яка не давала їм жити вже півроку, вимагаючи реанімувати її стародавній холодильник.

Цей холодильник уже давно став легендою у їхній фірмі. Невідомо, звідки він, тому що аналогів даному раритету не знайшлося навіть на просторах інтернету. Таких конструкцій не існувало, принаймні про це ніхто не чув з тих, хто працював у їхній фірмі.

До Віри Матвіївни по черзі сходили всі майстри, сам директор і навіть бухгалтер збігав поцікавитися. Усі тільки розводили руками. Це диво інженерної думки нікому не було знайоме, тому з’ясувати, що з ним, а тим більше привести цього динозавра до тями, немає жодної можливості.

Але Віра Матвіївна була жінкою завзятою, до того ж мала величезні запаси вільного часу, який, мабуть, збиралася витратити до останньої секунди на боротьбу за воскресіння холодильника.

У бабусі був брязкітливий голос, вона картавила, погано чула і дуже голосно репетувала в трубку, щоразу викликаючи у Вікі легку контузію.

Віка сумно подивилася на телефон, який продовжував надриватися, ще раз потерла щоки і потяглася за телефоном. “Швидше б цей день уже закінчився”, – сумно думала Віка, завбачливо не притискаючи слухавку до вуха.

Але день тільки починався і на годиннику було лише десята ранку.