Віктор опинився перед важким вибороми: жити з некоханою дружиною заради дитини, чи піти назустріч своєму щастю

Віктор вийшов із операційної, похитуючись. Ноги тремтіли від напруження. Так утомився, що майже не відчував радості від того, що витяг молодого чоловіка з того світу. Хотілося лягти тут, у коридорі, на потертий лінолеум.

Притулився спиною до шорсткої прохолодної стіни, заплющив очі. Здавалося, не зрушить з місця. Але через пару хвилин змусив себе відірватися від опори та дійти до ординаторської.

За кілька годин він вийшов із воріт лікарняні. Після двох чашок міцної кави втома відпустила. Прямо від воріт йшла невелика алея, яка впиралася у проїжджу частину дороги. Промені сонця пробивалися крізь листя дерев, рухомим тремтячим візерунком лягало на асфальт.

Він не пам’ятав, щоб колись ходив алеєю, завжди приїжджав до лікарні машиною. А зараз раптом захотілося пройти за цим візерунком зі світлих тремтячих плям, мружачись від сонця. Все одно вдома ніхто не чекає.

Віктор повільно йшов, радіючи сонцю, відшуміли метеликам. Літо перевалило екватор і попереду  відпустка. Сьогодні він переміг, відвоював у старої з косою життя пацієнта.

На одній із лавок сиділа молоденька дівчина у світлій сукні. Вона схилилася над книгою. Пасма рудого волосся закривали її обличчя від Віктора. Йому раптом нестерпно захотілося побачити її обличчя. Віктор дійшов до лавки і зупинився.

Дівчина перевернула сторінку та продовжила читання, не помічаючи його.

– Цікава книга? – спитав Віктор.

Дівчина якийсь час ще читала, потім закрила книгу, заклавши сторінку пальцем, щоб він побачив обкладинку.

Дівчина підвела голову. Обличчя у ластовинні, але це зовсім не псувало її, навіть навпаки, надавало завзятості і чарівності. Виразні чорні очі, пухкі губи.

– Медициною захоплюєтеся чи цей автор подобається? – спитав Віктор.

– Подала документи до медичного.

– Тоді ми з вами майже колеги. – Віктор схвально посміхнувся і сів поруч.

– А ви лікар? – погляд чорних очей пожвавішав.

– Хірург.

– Ви? – перепитала дівчина недовірливо.

– А що вас так здивувало? Не схожий? Чи у вашій виставі хірурги всі сиві та небалакучі?

Пухкі губи дівчини розсунулися в посмішці.

– А який саме хірург?

– Похвально, що ви знаєтеся на нюансах професії. Хотілося б сказати, що пластичний. Це звучить більш престижно і романтично. На жаль, я звичайний хірург.

Дівчина засміялася. Сміх у неї був мелодійний та приємний.

Чомусь йому захотілося покрасуватися перед нею, показати себе таким досвідченим хірургом. І Віктор почав розповідати, що будні професії позбавлені романтики, яка оспівується в книгах.

Дівчина спочатку дивилася на нього насторожено, а потім із неприхованим захопленням. І під її поглядом він відчув себе майже героєм, вершителем доль пацієнтів. Розумів, що його заносить, але нічого не міг із собою вдіяти. Дуже хотілося сподобатися цій милій дівчині.

– Ви врятували життя людині і так просто кажете про це? – спитала вона серйозно.

– Таке трапляється щодня. Будь-яка операція – це ризик. Простий, на перший погляд, випадок може закінчитися трагедією – А ви, яким лікарем мрієте стати? – у свою чергу спитав він.

– Я поки що не вирішила. Потрібно ще поступити. – Вона кинула погляд на годинник на руці і схопилася з лавки.

– Ой, я спізнюся. – В очах замітав переляк.

– Біля лікарні стоїть моя машина. – Віктор теж підвівся з лави. – Ходімо, я завезу вас, куди скажете.

Дорогою додому дівчина розповіла, що живе з тіткою Тонею, сестрою матері. А у неї є собака – старий спанієль Вермут. Так назвав його чоловік тітки, коли ще був живий. А у тітки болять ноги, гуляти з Вермутом доводиться їй, Каті. А Вермут старий, не може терпіти, і якщо не вивести його вчасно, то станеться лихо. Їй же доведеться прибирати за ним.

– Вредна жінка? – спитав Віктор.

– Тьотя Тоня? Ні, що ви. Вона добра. Вона взяла мене до себе жити, хоч у неї хворі ноги та тиск.

– А звідки ви приїхали вступати?

– Я все життя живу тут. Коли я навчалася у п’ятому класі, не стало мами, тата ще раніше. Тому я живу з тіткою Тонею.

Катя вийшла з машини та побігла до під’їзду. Біля дверей вона озирнулася. Віктор помахав їй на прощання, і наступної миті вона зникла за дверима.

Залишившись у машині один, Віктор одразу перестав почуватися героєм, став звичайним втомленим та самотнім хірургом. Йому було її шкода. Хороша дівчина, правильна, цілеспрямована. Дуже молода, а стільки випробувань у житті вже випало на її долю.

Через місяць, після відпустки, Віктор Геннадійович йшов коридором відділення. Молоденька санітарка мила підлогу. Прядка рудого волосся вибилася з-під шапочки. Щось здалося у ній знайомим. Щось таке, що змусило хірурга зупинитись. Пацієнтка? Чиясь дочка? Дівчина підвела голову.

– Ви? Добрий день. – У її чорних очах промайнули радість і захоплення, Віктор згадав її, хоч і забув ім’я.

– Добрий день. Ти ніби збиралася вступати вчитися, а не працювати? – запитав він, чомусь відразу перейшовши на «ти». – Чи лежить тут хтось із родичів? – Він згадав, що в неї начебто немає когось із батьків.

– Я поступила. Вирішила підробити до початку навчання, просто відповіла вона.

– Що ж, правильно. Медицину слід знати зсередини. Може, подивишся на все і передумаєш ставати лікарем. А яким саме? Чи не хірургом?

– Подивимося. – дівчина знизала плечима, а Віктор згадав її ім’я – Катя.

– Радий зустрічі. – Віктор пішов далі коридором, впевнений, що вона дивиться йому вслід.
Його хода стала пружною, злегка недбалою.

Щоразу, йдучи відділенням, він сподівався побачити рудоволосу дівчину. А побачивши, завжди зупинявся і говорив щось незначне.

Якось побачив її біля ординаторської. Відразу зрозумів, що вона чекає на нього.

– Я сьогодні останній день працюю. Через кілька днів починається навчання, – сказала вона і почервоніла, від чого веснянки потемніли, стали помітнішими.

– Не передумала, значить, вчитися? Давай відзначимо твій останній трудовий день. Заодно відзначимо і твій вступ до інституту. Іде? Дочекайся мене, не йди. Добре?

Катя закивала, посміхаючись і почервонівши ще більше.

Коли за дві години Віктор спустився з відділення до холу лікарні, Катя чекала на нього. Тут же схопилася зі стільця, знову почервонівши. Вони разом вийшли із будівлі. І не має значення, що хтось міг їх побачити. Вона більше не санітарка, а студентка, майбутній лікар.

Спочатку вони повечеряли в кафе, потім гуляли набережною.

– Ти не поспішаєш? А як же тітка? – спитав Віктор.

– Тьотя поїхала до подруги. А Вермут тиждень тому помер. Він був дуже старий. Тітка й поїхала, бо не могла більше оплакувати його. Їй все чувся його гавкіт, – Катя зітхнула.

– Тоді поїхали до мене. Якщо чесно, у мене ноги гудять. Ти пила колись французьке винo? Ні? Це треба виправити, – сказав Віктор, раптом захвилювався і злякався відмови.

Але Катя погодилася.

– Вибач, я не чекав на гостей, у мене не прибрано, – попередив Віктор, увійшовши до квартири. – Ти оглядайся поки що, а я на кухню, придумаю щось на вечерю.

Віктор дістав із холодильника залишки готового м’яса, замовленого вчора з ресторану, овочі для салату та пляшку.

– А де ваша дружина? У відпустку поїхала? -запитала Катя трохи глузливо, зайшовши на кухню.

Віктор мив овочі для салату.

– Ні, моя дружина пішла від мене. Їй набридло, що мене ніколи немає вдома, навіть у вихідні. Вона дзвонила ночами до відділення, не вірила, що в мене чергування. Останнім часом ми часто сварилися. Спочатку переживав. Додому не хотілося йти,  з лікарні не виходив, спав у ординаторській. А потім звик. Щоправда, ми ще не розлучені. – Допоможеш? Я зовсім не вмію готувати.

– А м’ясо? – Катя кивнула у бік контейнера на столі.

– З ресторану, – зізнався Віктор, хоч спочатку хотів сказати, що приготував сам.

Вони швидко нарізали салат, ковбасу, накрили на стіл, торкаючись один одного і приховуючи збентеження за сміхом.

Почувши мелодію мобільного, обидвоє разом замовкли. Віктор пішов розмовляти до кімнати. За кілька хвилин повернувся на кухню, сказав, що терміново викликають до лікарні.

– Ти лягай спати. Білизну у шафі знайдеш. Дочекайся мене, – сказав він Каті, йдучи.

Привезли кількох людей. Викликали всіх хірургів. Всю ніч Віктор оперував. Зранку він поспішав додому, вперше за останні місяці. Там чекала на нього Катя.

Він уже уявляв, як обережно відчинить двері, як знайде сплячу Катю, побачить руде волосся, що розкидалося по подушці. І серце завмирало в грудях від передчуття щастя.

Він квапливо піднімався сходами, перестрибуючи через дві сходинки, не бажаючи гаяти часу на очікування ліфта. Обережно відчинив двері. З кухні долинав шум води, що ллється, дзвін посуду.

Віктор квапливо скинув черевики і пройшов на кухню, думаючи, що Катя готує сніданок. У дверному отворі зупинився, наштовхнувшись поглядом на спину жінки в рожевих кольорах її халата, на світле волосся, розсипане по плечах.

Вона озирнулася й усміхнулася йому.

– Привіт, – сказала Віка буденно, ніби з нею він розлучився кілька годин тому, а не з Катею.

– Привіт. Що ти тут робиш? – вирвалося у Віктора.

Дурнішого питання не придумаєш.

– Ось млинці. Ти зголоднів, мабуть. Що сталося? Чому тебе викликали до лікарні серед ночі?

– Звідки ти знаєш? – запитав він, видивляючись з кухні, намагаючись знайти сліди перебування в квартирі Каті.

– Ти когось шукаєш? – невинно спитала дружина.

– Ні, але…

– Вона пішла, – сказала Віка, дивлячись прямо Вікторові у вічі. – Не бійся, я її не образила. Не надто вона молода для тебе?

– Ти чого приїхала? – Віктор ледве стримувався, щоби не закричати.

– Я повернулася додому. Ми одружені, забув? Я скучила. Зрозуміла, що я не можу без тебе. У мене нікого не було весь цей час, чесно. Втім у дитини має бути батько. Давай спробуємо розпочати все спочатку.

– Яка дитина? Ти про що? – Віктор відчув, як по спині пробіг холодок.

– Я вагітна. – Віка уважно дивилася на чоловіка, намагаючись вгадати його реакцію.

– Ти говориш правду? Щодо вагітності? Чому не приїхала одразу? Тебе не було три місяці. – йому раптом стало нестерпно важко, ніби на плечі поклали вантаж, який він не міг скинути, ніколи не зможе.

– Я так поспішала тобі сказати… Дзвонила у відділення перед дорогою, мені сказали, у тебе немає чергування.

– Нічого не змінилося, Віка. Я, як і раніше, працюю хірургом, як і чергую, затримуюся на роботі допізна. Усю ніч сьогодні оперував. Через тиждень ти не витримаєш і почнеш влаштовувати скандали, говорити, що я зіпсував тобі життя.

– А вона? Та дівчина? – перебила його Віка. – Скандали не влаштовує? Чи поки що не знає, що таке жити з хірургом? Коли він живе заради роботи інших людей, не помічаючи тебе? – голос зірвався, видавши її невпевненість та страх.

– У тебе чисто. Вона прибрала? Ти ж не знаєш, як справлятися зі шваброю, – сказала Віка вже спокійніше.

– У мене була важка ніч. Я приляжу. – Віктор пішов у кімнату, сів на диван.

У кутку лежав зім’ятий плед. Він узяв його, збираючись лягти та накритися. Відчув ледь помітний запах парфумів Каті, уткнувся обличчям у плед і застиг.

Він хотів дитину, стільки років чекав. І ось тепер Віка повернулася, повідомила довгоочікувану новину, але він не радий їй. Від нього не потрібно приймати жодного рішення. Воно вже прийняте. У них буде дитина. Він не покине дитну. Він лікар, навряд чи Віка почала б обманювати його. Це легко перевірити. А як же Катя? Він справді не підходить їй за віком. Одружений. І все-таки шкода…

Віктор побачив Катю ще одного разу. У його чергування “швидка” привезла жінку. Коли вийшов із операційної, до нього підбігла рудоволоса дівчина. Серце підстрибнуло вгору, до горла, придушивши в ньому крик радості. А потім упало кудись униз. Віктор відчув страшну порожнечу в грудях.

– Ви? – сказала Катя. Спеціально чи забула, що вони з ним були на «ти». – Як тітка Тоня? – На блідому обличчі навіть ластовиння зблідли. Чіткіше виділялися чорні очі, гарячим вугіллям пропалювали його наскрізь.

– Все добре. Її зараз відвезуть до палати. Ви можете зайти до неї. Скажіть, я дозволив.

Він повільно йшов коридором, відчуваючи спиною її погляд. За годину він відвезе дружину на УЗД. Сьогодні він дізнається, хто в нього народиться – син чи донька. І важливіше нічого не може бути, ну хіба що удачі під час операції.