Віка прийшла до Аліни, щоб сказати, що або їй заплатять, або Аліна залишиться без чоловіка. Але відповідь Аліни стала для неї сюрпризом

Вони вперше зустрілися на квартирі біля Аліни. За день до цієї зустрічі Віка сама зателефонувала Аліні та напросилася в гості. Сказала, що хоче повідомити Аліні щось дуже важливе про її чоловіка Василя.

— Все, що мені треба знати про свого чоловіка, я знаю, — відповіла Аліна. — Навряд чи ви повідомите мені щось нове.

— Запевняю вас, Аліна, що Ви цього не знаєте, — спокійно продовжувала розмова Віка. — Але саме вам це слід знати насамперед.

– Навіть так?

– А як же. Адже ви його дружина. Найближча йому людина.

— І обов’язково зустрічатися? – запитала Аліна. – По телефону не можна сказати?

— Телефоном такі речі не повідомляються. Тут не все так просто.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся повідомляти мені, що мій чоловік обманює мене? – запитала Аліна. — Наприклад, із Вами. Або з іншою жінкою.

– Ні-ні, – відповіла Віка, – що ви, Аліна. Як можна. Не про це. Ваш чоловік – чесна людина. І він не має жодних інших жінок. Він вас не обманює. Щодо мене, даю вам слово честі, що з вашим чоловіком не знайома. Можете в нього самі спитати.

– Я вам вірю.

— Пропоную зустрітись завтра ввечері. У вас вдома.

— Чекаю на вас до восьмої.

Вони зустрілися як планували. І розмовляли вже понад годину. За цей час Віка встигла розповісти Аліні, хто вона і як заробляє життя.

– І що ви хочете? — стомленим голосом спитала Аліна.

— Хочу з вами домовитись. Мирно.

– Не розумію.

— Що тут незрозумілого? Ми домовимося і я відстану від вашого чоловіка. І взагалі забуду про вашу сімʼю.

— Під словом «домовимося» Ви що маєте на увазі?

– Гроші, звісно. Що ще?

– Скільки?

Віка назвала суму.

— Погодьтеся, Аліна, це не такі вже й великі гроші за те, щоб ваш чоловік не закохався в мене. Збереження сім’ї хіба того не варте?

— Варте. Але ж є питання.

– Слухаю вас.

— Ви настільки впевнені в собі?

– Це моя робота. І у своїй справі я – професіонал. Місяць… І Василь на колінах благатиме мене стати його дружиною. А вас, Аліна, він просто зненавидить.

– Сумніваюся.

— Аліна, — стомленим голосом сказала Віка, — адже я підбираю своїх клієнтів не просто так. І перш ніж просити у вас гроші, я все вивчила. Я знаю про вашого чоловіка майже все.

— Так вже й усе?

— Все, що потрібне для успіху в такій справі. Знаю навіть багато такого, чого ви не знаєте. Він закохається в мене, можете не сумніватися.

— Допустимо. І все таки. Ви маєте рекомендації від колишніх клієнтів?

– А як же! Зрозуміло. Ось. Будь ласка, — Віка дістала з сумки два фотоальбоми. – Вас які цікавлять? Ті, хто заплатив чи які відмовилися платити?

— Цікаво глянути і на тих, і на інших.

— Це які заплатили. А у цьому альбомі — ті, які відмовилися платити.

– О! — радісно вигукнула Аліна. – А цих я знаю. Вони нещодавно розлучилися. Невже це ви, Віка, зруйнували їхню родину?

— І не лише їх. Подивіться на цих. На цих теж. Візьміть альбом неплатників. Погортайте.

Аліна неквапливо гортала альбом, вдивляючись у обличчя людей на фотографіях.

— Те саме чекає і на вас, Аліна, — сказала Віка, — якщо не заплатите. Але навіть якщо ви відмовитеся платити, я все одно наживусь на вашому чоловікові. Заберу його. І наживусь на ньому. Можете не сумніватися. Може, отримаю більше, ніж зараз у вас прошу.

— Хочете сказати, що в будь-якому разі наші сім’ї будуть мати великі витрати?

– Так і буде. Якщо ви виявите завзятість. Тільки не намагайтеся мене переконати, що ви свого чоловіка не любите… і вам байдуже.

— Зізнаюся, таке бажання було. Хотілося ввести вас в оману. Але… ви були зі мною чесні, і я відповім вам тим самим. Я люблю свого чоловіка. І мені не байдуже. Тим більше, що у будь-якому випадку витрати неминучі.

— І тільки тому я прийшла до вас, — сказала Віка. — Сім’ї, де немає кохання, мене не цікавлять. На них нема що заробити. А великі гроші заробляються тільки на тих сім’ях, де є велике кохання.

Чим більше кохання, тим більше на ньому можна заробити. А у вас із чоловіком дуже велике кохання. Василь любить вас, ви любите його. Як я можу пройти повз таку сім’ю? Як на такій сімʼї не заробити?

— Але ж ви навіть не на його смак, Віка. Йому подобаються інші жінки.

— Та якби ми тільки могли знати, Аліна, хто кому подобається і хто у чиєму смаку. Вчора нашим чоловікам подобалися одні жінки, завтра інші. А що буде післязавтра, одному Богові відомо. Крім того, я ж говорила, що ви багато чого не знаєте про свого чоловіка. Дуже багато! А я знаю.

Віка дістала із сумки дзеркальце.

— Мені всього двадцять п’ять років, а так багато всього знаю, — задумливо промовила вона, дивлячись на себе в люстерку. — Набагато більше за вас, Поліна, набагато більше. І це при тому, що вам уже… скільки? Сорок сім?

— Сорок сім, — зітхнувши, погодилася Аліна.

— Не хочете подивитися? – вона простягла Аліні дзеркальце.

– Ні. Дякую. Вже бачила.

— Добре, що бачили.

Віка прибрала люстерко в сумку.

– Ось тепер і думайте. З одного боку ваші, Аліна, сорок сім, а з іншого – мої двадцять п’ять. На чиєму боці перевага?

– На вашому, – погодилася Аліна.

– Ось! На моїй. А ви кажете, що я не на його смак. До чого тут взагалі його смак, коли справа стосується молодості.

Віка подивилася на годинник.

— Щось заговорилися, — сказала вона. — Час уже пізній. Пора підбивати підсумки. Ну так що? Чи зуміла я вас переконати? Платити будете?

– Переконали! – відповіла Аліна. — І я б із задоволенням заплатила. Прямо зараз. Але як я поясню чоловікові, на що витратила таку велику суму?

— А ви що, звітуєте перед ним?

– Звичайно.

– Навіщо? У вас, як мені відомо, є свої гроші. Заплатіть, а чоловікові нічого не кажіть.

– Не можу. У нас із ним, самі знаєте, велике кохання. Отже, все по-чесному. Кожен може купувати собі все, що хоче, але повідомляє про те, на що витратив гроші.

– Навіщо?

— Так заведено в сім’ях, де велике кохання.

– Навіщо?

— Щоб велике кохання зберегти. Навіщо ще?

Віка замислилась.

– Тоді скажіть йому правду. Скажіть, що витратили гроші на збереження сім’ї. Можете розповісти йому про мене.

— Ви така смішна, Віка. Та якщо я скажу, що витратила гроші на вас, він мене відразу розлюбить.

— Чому розлюбить?

— Тому що не лише зрада, а й дурість теж руйнує кохання. І він піде від мене. Піде одразу. Ще до знайомства із вами.

— У сенсі до знайомства зі мною? – не зрозуміла Віка.

– У прямому, – відповіла Аліна. — Ви навіть не встигнете з ним познайомитися і відвести його в мене, як він уже піде від мене. Розумієте? І який тоді сенс мені вам платити? Яка мені різниця: ви в мене чоловіка відведете, або він просто від мене піде через мою дурість.

– Та чому “дурість”?

— А як це ще назвати? А оскільки він у будь-якому разі від мене піде, то навіщо тоді мені втрачати гроші? Нехай так уже йде. З вами. Так буде дешевше. Згодні?

Віка замислилась.

– М-да, – сказала вона. — Мабуть, ви маєте рацію. Чоловіка втрачаєте в будь-якому випадку і платити нема чого.

— Забирайте, — важко зітхнувши, погодилася Аліна.

— А… думаєте, не відведу? – з викликом відповіла Віка. — Думаєте, що розповіли мені про свою проблему і тим самим врятували себе?

— І в думках не було. Адже я все розумію. Сама жінка. Щоб іншим наука була. Щоб свою репутацію не зіпсувати. Правильно я говорю? Я змирилась. І що швидше, то краще. Можете прямо зараз і вести. Я його покличу. Василь! – закричала Аліна.

– Що ви робите? — злякано обурилась Віка. — Ви у своєму розумі?

– А що? Щось не так? Ви самі сказали, що забериєте його в мене.

— Забираю. Але не так. Так це не робиться.

– А як робиться?

– Ну, не так само! Я сама все зроблю. І не тут. Не сьогодні.

– А чого тягнути? Потрібно саме сьогодні і прямо тут. Василь!

На кухню увійшов Василь.

— Кликала? — спитав він.

– Познайомся. Її звуть Віка. Їй 25 років. Вона тебе в мене веде. Я змирилась.

– Вона? — Василь похмуро глянув на Віку. — У принципі… Нічо так. Паспорт є?

– Навіщо паспорт?

— Впевнитись хочу, що тобі двадцять п’ять. Виглядаєш аж надто молодо. Сумнів є. А ти, — Василь глянув на дружину, — докладно розповідай.

Віка дістала паспорт. Аліна все докладно розповіла.

— Не кори себе, — сказав Василь, вислухавши дружину, повертаючи Вікторії документ. — Ти вирішила правильно. На твоєму місці я зробив би так само. Збери мені речі. А я поки що в душ схожу.

— Я тобі зараз поки що найнеобхідніше зберу, — сказала Аліна. — За рештою після під’їдеш. Тобі сорочку яку? Білу чи червону?

— Білу, — відповів Василь. — А можна й червону.

– А хочеш, я поїду, а ти з Вікою тут залишишся?

— І правда, — погодився Василь. — Чого мені на ніч кудись їхати? Ще й молоду дружину з собою тягнути. Зробимо так. Ти зараз до мами їдь, а я з Вікою тут залишусь.

– Я перед від’їздом білизну в спальні зміню. Чисте ліжко. Щоб все по-людськи.

— Зміни, — спокійно згодився Василь. — Тільки дивись. Недовго тут.

– Я швидко. Вийдеш із душу, вже все чисте буде.

— А чого ти сидиш? — суворо запитав Василь у Віки. — Іди в спальню. Аліні допоможеш. Заодно подивишся, де там що лежить. А я поки що в душ.

Василь вийшов із кухні.

– Все зрозуміла? — суворо запитала Аліна. — Чи залишились якісь запитання?

– Все зрозуміло. Запитань немає. Іду.

— Ідеш? – здивувалася Аліна. – А гроші?

— Можете нічого не платити, — поблажливо відповіла Віка. — Я в жодному разі не спокушатиму вашого чоловіка. Він мені не цікавий, по-перше. А по-друге, з нього вже нічого не отримаю.

– Я не про це. Якщо хочеш піти, заплати.

– В сенсі?

Аліна назвала суму.

— Заплатити в будь-якому разі доведеться, — сказала вона. — Чи мені, чи Василеві. Мені, щоб піти зараз. Йому щоб він відв’язався. Вибирай. Але одразу попереджаю, другий варіант може стати набагато дорожчим. Ти йому сподобалася. І швидко він від тебе не відчепиться.

— Я звернуся до поліції.

– Звертайся. Тільки знай, вся наша попередня розмова була записана на камеру. Ти сама прийшла до нас у дім, щоб відвести в мене мого чоловіка. Гроші вимагала. Я відмовилася платити. Поїхала до мами. І що ти скажеш у поліції? Що ти його в мене повела? Тоді чого скаржишся?

Крім того, ти зобов’язана його відвести в мене. Щоби твоя репутація не постраждала. Згодна? Думай швидше. За десять хвилин він вийде з душу. І тоді я вже нічого вдіяти не зможу. Я поїду до мами. Але відразу попереджаю, швидко ти від нього не відбудешся.

Віка перевела вказану суму та вийшла з квартири.

– Пішла? — спитав Василь, вийшовши з ванної кімнати.

— Пішла, — відповіла Аліна. — А я ще з неї взяла грошей.

– Грошей узяла? З якого дива?

— За моральні збитки, завдані нашій родині.

— І наскільки ти оцінила моральну шкоду?

Поліна назвала суму.

— Це по-божому. Я б із неї більше взяв.

– Я їй так і сказала.

Вийшовши з під’їзду, Віка вирішила пройтися пішки і подумати про те, що сталося.

«Чому цього разу мій план не спрацював? – думала вона. – Завжди спрацьовував, а тепер ні! Невже тому, що тільки в цій сім’ї чоловік і дружина по-справжньому люблять один одного? Але тоді за що мені платили в інших сім’ях? Не розумію”.