Вероніка поїхала відпочивати до моря і опинилася в одному вагоні з колишнім чоловіком

Суботній ранок середини квітня. Вероніка варила каву, коли на кухню прийшов Андрій.

– А я цього літа відпочивати до моря поїду, – гордо сказав він. – За три місяці. Квиток на поїзд уже купив. Як бачиш, зумів і без тебе обійтись.

— Рада за тебе, — відповіла Вероніка.

Андрій посміхнувся, дістав із холодильника яйця, олію, шинку і почав смажити собі яєчню.

— А ти, мабуть, думала, що після розлучення я вже без тебе нікуди й поїхати не зможу? Так? – радісно поцікавився Андрій, розбиваючи яйця на сковорідку. — Зізнайся, чи були такі думки? Тільки чесно!

– Чесно?

– Чесно.

— Якщо чесно, то так, — відповіла Вероніка, хоч зовсім так не думала, але знала, що якщо Андрій убив собі щось на думку, то його не переконаєш. — Була впевнена, що після розлучення зі мною ти або опустишся, або станеш безпорадним як дитина. А ти ні. Молодець! Добре тримаєшся. Квитки самостійно на поїзд замовляєш. Наперед! Яєчню здатний сам собі підсмажити. Не забудь тільки після себе сковорідку помити.

Кава зварилася.

– Будеш? – запропонувала Вероніка, наливаючи собі каву.

– Ні, – гордо відповів Андрій. — Сама пий цю гидоту. Я тепер з ранку кави не п’ю. Нещодавно познайомився із однією дуже цікавою жінкою. Вона працює в…

— І що каже цікава жінка? – поспішила запитати Вероніка, якій було зовсім не цікаво, хто і де працює.

— Її, між іншим, Оленою звуть. Та ось вона сказала, що кава вранці шкідлива. Ось і виходить, Вероніка, що всі ці роки ми з тобою жили неправильно.

— Неправильно, бо каву вранці пили? – уточнила Вероніка.

— У тому числі й це, — відповів Альберт. — А що ти хотіла, Вероніко? Олена так і сказала, що всі проблеми у сім’ї починаються з неправильного харчування.

— Зрозуміло, — сказала Вероніка.

Вона вже хотіла піти до своєї кімнати, але Андрій продовжив розмову.

— Злишся мабуть? — радісно поцікавився Андрій, кидаючи в яєчню шинку.

– Злюсь? – не зрозуміла Вероніка, застигши біля виходу з чашкою кави в руці.

— Ну, що такого чоловіка, як я, втратила.

— Ах, це, — до Вероніки дійшло, що мав на увазі Альберт. – Як не злитися. Злюся, звичайно, чого тут приховувати. Адже втратила.

– Ще б. А мені, між іншим, учора зарплату підвищили.

– Ух ти. Я піду?

— Я тепер, знаєш, скільки за місяць відкладаю?

– Багато мабуть!

– Багато, – відповів Андрій. — Вдвічі більше, ніж колись із тобою жив.

— Та ти тепер завидний наречений, — сказала Вероніка. – Зарплата висока. Ось розміняємося, і квартира буде своя. Можеш знову одружитися. На Олені.

– З Оленою не вийде, – з жалем сказав Андрій. — Олена одружена. І має двох дітей.

— Жалієш?

— Але не так, щоб дуже. Трохи, звісно, ​​прикро. Все добре: і розумна, і про правильне харчування докладно говорить… А ось на тобі. Одружена і діти є.

— Але ти особливо не переймайся. Іншу знайдеш. Незаміжню та без дітей.

– Так за цим і їду до моря! — радісно вигукнув Андрій.

Яєчня вже була готова і Андрій переклав її у тарілку, а сковорідку залишив на плиті.

— А в нашому місті тобі дружину не знайти?

— Ти когось конкретно маєш на увазі? — серйозно спитав Андрій.

Вероніка згадала, що Андрій жартів не розуміє, і злякалася, що її слова були сприйняті дуже серйозно.

— Та ні, — відповіла вона. – Нікого конкретно. Це так. Ляпнула, не подумавши. Не звертай уваги. Ти все правильно робиш. Влітку на морі більше варіантів.

– А я про що! — вів далі Андрій. — Тож за мене не турбуйся. Довго в холостяках не ходитиму.

Андрій пішов у свою кімнату їсти яєчню. Вероніка з тугою подивилася на брудну сковорідку.

Через місяць Вероніка та Андрій розміняли свою велику двокімнатну квартиру в центрі і роз’їхалися по різних районах на околиці міста.

А ще за два місяці вони зустрілися. Вероніка поїхала відпочивати до моря та опинилася в одному вагоні з колишнім чоловіком.

– Вероніка?! — радісно закричав Андрій, коли з величезною валізою піднявся в поїзд, а проходячи повз друге купе, побачив у ньому колишню дружину. – А ти як тут? Теж до моря? Чоловіка нового шукати?

— Типу того, — тихо відповіла Вероніка, спантеличена несподіваною зустріччю з колишнім чоловіком.

— Шановний, — поспішали ззаду, — не затримуйте.

– Я зараз влаштуюсь на своєму місці і підійду, – сказав Андрій.

Він назвав своє місце.

— Це останнє купе, — сказала Вероніка.

– Останнє?

Андрій злякано глянув кудись у далечінь.

— Біля туалету воно, — уточнила Вероніка.

– Як біля туалету? – обурився Андрій. – Чому біля туалету?

— Шановний, ви затримуєте, — чулися невдоволені голоси.

І Андрій потяг свою валізу далі. Він повернувся до Вероніки хвилин за п’ять.

– Уявляєш, – сказав він, увійшовши в купе і сідаючи на вільне місце, – у мене ще й верхня полиця виявилася. Нахабство яке. Наперед купував, а така нісенітниця вийшла.

— А ти не бачив, що купував?

— Звідки я знав, що то верхня полиця? Я попросив у касирки, щоб вона мені дала квиток у двомісному купе. А вона сказала, що таких немає, а є купе, у яких 4 місця. Тоді я сказав усе, що думаю про неї та її залізницю. І вимагав, щоб вона дала мені найкраще місце.

— Вимагав? – Уточнила Валентина.

— Ти знаєш мій характер, Вероніка, — сказав Андрій. – Я хамського ставлення до себе не терплю, в принципі. І будь-кому, хто б це не був, у вічі всю правду скажу.

— Ну ось і отримав останнє купе та верхню полицю. Дай вгадаю. Тобі дісталася саме та верхня полиця, за стінкою якої і розташований туалет. Правильно?

– Точно. А як ти здогадалась?

– Сама не розумію. Перше, що на думку спало.

– Але я не засмучуюся, – сказав Андрій, – посплю, відпочину і я на морі. А там…

Андрій озирнувся.

– А в тебе тут добре.

– Тобі подобається? – запитала Вероніка.

– Дуже. Особливо те, що верхні полиці не опущені. А де ж сусіди? Чи не підійшли ще? У тебе яке місце?

— А я не маю сусідів, — відповіла Вероніка.

— Як це немає сусідів? – не зрозумів Андрій.

— А я купе купила, — відповіла Валентина. — Спальних вагонів не було, це ти правильно помітив, ось я вирішила купити все купе.

– Як це?

– А через інтернет.

– Ух ти. Потрібно було і мені через інтернет.

– Треба було. Тоді не довелося б з касиркою сваритися.

– Це точно. Хіба так можна?

— Не сваритися з касиркою?

– Та ні. Усе купе на одного купувати.

– Чому ні? Зате не турбуюсь із приводу сусідів.

— Щодо сусідів, то ти правильно сказала. А в мене там… Уявляєш: дві жінки, один чоловік, а ще дитина маленька.

– Ух ти! – сказала Вероніка. – Не пощастило.

– “Не пощастило” – це м’яко сказано. Дитину, як у купе внесли, так вона одразу заплакала. А чоловіка теж, можна сказати, внесли до купе. Він тільки-но увійшов у купе, так одразу ліг і захропів. Його полиця під моєю. Дитина плаче, мужик хропе. Вероніка, а можна я в тебе поживу тут? Усього пару днів! А?

– Не можна.

— Ти не думай, я згоден навіть на верхню полицю.

– Я й не думаю. Ні.

— Ось чому ти така, Вероніка, га?

– Яка така?

— Шкідлива, ось яка. Мстиш, що я тебе покинув.

— А ти вважаєш, що цього замало?

— Я вважаю, що горда жінка не мусить опускатися до помсти. Тим паче колишньому чоловікові. Ну що поробиш, якщо я тебе більше не люблю, Вероніка? Будеш мені все життя тепер за це мститись?

«Господи, який він недалекий, — подумала Вероніка, — як тільки я з ним жила? Про що думала, коли виходила заміж? Не розумію”.

– Треба бути добрішою, Вероніка, – сказав Андрій. — А може, ти мені мстиш за те, що я жодного разу не помив за собою сковорідку, коли смажив на ній вранці яєчню? Та хіба ж можна за це злитися на людину і так жорстоко їй мститись?

— Можна, — рішуче відповіла Вероніка, втомившись від порожньої балаканини колишнього чоловіка. — І взагалі, набридло мені з тобою розмовляти. Пішов геть. Я зараз вечерю замовлятиму.

– Вечеря? Я також хочу вечерю. А як її  замовляти?

– Просто. Тільки тобі це навіщо? Де ти вечерятимеш? Якщо твоя нижня полиця зайнята.

– Справді, – задумливо промовив Андрій. – Де? А можна я в тебе повечеряю?

– Ні.

— Дивись, Вероніка, пошкодуєш, та пізно буде.

Андрій пішов. Він заліз на свою полицю і почав їсти куплені у провідника пачку солоного печива. Коли все з’їв, спробував заснути. Але заснути не вдалося. Тому що на додачу до плачу дитини і хропіння чоловіка додалися моторошні звуки з туалету.

«Таке враження, — думав Андрій, — що вони раніше спеціально довго в туалет не ходили. Щоб у поїзді відірватися на повну програму. Ось що за люди, га? Ну як так можна? Невже вони не розуміють, що своєю такою поведінкою вони просто псують чиєсь життя і роблять його нещасливим?»

А тут ще з’ясувалося, що кондиціонер у вагоні не працює. Нерви Андрія не витримали, і він вирішив поговорити з Веронікою серйозно.

— Своєю такою поведінкою ти порушуєш права людини, — сказав він, рішуче і без стукоту увійшовши до неї в купе.

Вероніка тільки перестала вечеряти і з цікавістю подивилася на колишнього чоловіка.

— Чого ти так здивовано дивишся на мене, Вероніка? Не розумієш, що ти мої права порушуєш?

– Чим?

– Тим! Тому що я також хочу їхати на нижній полиці. Я теж хочу замовити в купе суп із білими грибами та смажену картоплю з куркою. Чому одним все, а інші змушені харчуватися солоним печивом? Господи, навіщо я його їв? Таке враження, що з’їв пачку солі.

Так, Вероніка, так! Я також хочу бути щасливим і жити по-людськи. І щоб у мене в купе було відчинено вікно, якщо не працює кондиціонер. А мені не дозволяють, бо там дитина маленька. А ще цей чоловік унизу хропе.

Коротше, Вероніка, ти знаєш мене. Якщо зараз ти мені не поступишся одним місцем, ти гірко пошкодуєш про це. Я поскаржуся начальнику поїзда, але доб’юся, що спатиму тут, поряд з тобою. І краще тобі погодитись з цим по-доброму.

Вероніка знала, що Андрій просто не заспокоїться.

– Добре, – погодилася Вероніка. – Так і бути. Продам тобі нижнє місце.

– Правда?

– А чому ні? Ти ж теж заслуговуєш на щастя.

– Звичайно! Ще як заслуговую. Добре, що це ти розумієш. Тільки зваж, зайвих грошей у мене немає.

– Я все розумію.

— А чи можна я тобі гроші потім віддам, коли повернуся з моря? А те, хто його знає. Сама розумієш, курорт і таке інше. Можуть бути великі витрати. Адже не просто так їду. Дружину шукати. Можна?

— Можна, — відповіла Вероніка.

– Ось Дякую. Ти людина, Вероніка. Значить, я зараз – за речами, і назад?

– Давай. Тільки не довго. Я спати хочу.

— Я швидко, — зрадів Андрій і побіг за своєю величезною валізою.

За п’ять хвилин він знову стояв біля купе Вероніки і стукав у двері.

– Вероніка, – радісно казав він. – Це я. Відкривай.

– Я передумала, – почув Андрій голос Вероніки.

– Як передумала? Чому?

— А згадала, як ти ночами хропеш, і передумала.

– Тобто? – не зрозумів Андрій. — Що значить, хроплю ночами?

— Ось і означає, — відповіла Вероніка. Ти мені спати будеш заважати. Повертайся до себе. Мені такий сусід не потрібен.

— Ну, хочеш, я тобі одну жінку сюди приведу?

– Яку ще жінку? – не зрозуміла Вероніка.

— Яка не хропе, — відповів Андрій.

– В сенсі?

– Не тупи, Вероніка. З нашого купе. Виберу ту, яка не хропе, і приведу. А?

Саме в цей момент Вероніка з жахом уявила, що вони можуть зустрітися і на відпочинку, якщо Андрій т їде до того ж готелю, куди і вона їхала.

– Вероніка? – кричав Андрій. – Чому ти мовчиш?

Вероніка хотіла ще раз послати Андрія подалі, але не встигла, бо у розвиток подій втрутилася провідниця.

– Шановний! – рішуче сказала провідниця. — Ви з якого дива прохід загородили своєю валізою?

– Так я це, – виправдовувався Альберт. – Я не загородив. Ми домовилися, що вона мене пустить.

Вероніка визирнула з купе, сказала, що нікого нікуди пускати не збирається, і попросила її не турбувати.

— Поверніться на своє місце, пане, якщо не хочете неприємностей, — суворо вимагала провідниця.

Вночі Андрій ще кілька разів намагався достукатися до кам’яного серця Вероніки. Не вийшло. А за три доби вони зустрілися знову. Тепер уже на пляжі. Як побоювалася Вероніка, вони справді опинилися в тому самому готелі. Тільки у Вероніки номер був з видом на море, і все включено, а в Андрія з видом на галасливий проспект без харчування.