Василь згадав про свою колишню дружину, від якої пішов 5 років тому, яка його любила, все прощала, багато дозволяла. І вирішив до неї повернутися, все закінчилося сумно, але закономірно

Василь не міг заснути. Йому раптом здалося, що його колишня дружина, від якої він пішов п’ять років тому, зрадіє йому, якщо він знову повернеться до неї. З чого він  так вирішив? Не зрозуміло. Може, причина була в тому, що він був нещасний із тією, заради якої він пішов колись із сім’ї? А може, яка інша причина була?

Але сам Василь особливо про причини не замислювався. Ну, тягне і тягне, чого тут ще думати. Ось він і вирішив, що якщо його тягне до неї, то, мабуть, і її тягне до нього! Чому б і ні?

Він згадував, яка його колишня дружина — вродлива, розумна, спокійна. Згадував, як з нею було весело, безтурботно, як багато вона прощала йому. Але, згадуючи хороші спогади, Василь хотів бути об’єктивним.

Тому він намагався згадати і щось погане про неї, але не виходило. І щоб він не згадував, виходило, що нічого поганого в ній і не було, а було тільки хороше. Василь навіть здивувався цій обставині.

Йому раптом незрозуміло стало, а чого раптом він проміняв таку, в усіх відношеннях ідеальну жінку, на сварливу, жадібну, грубу та заздрісну, з якою живе останні п’ять років?

Василь вирішив, що це, мабуть, помутніння розуму короткочасне в нього тоді сталося, не інакше. Ось він і пішов. А як вона тоді утримувала його, як плакала, скільки слів хороших говорила, аби він не йшов, аби він залишився з нею. Вона все йому прощала, аби він не кидав її.

Згадуючи цю важку сцену п’ятирічної давнини, Василь навіть розплакався.

Тиждень мучився Василь після тієї ночі, згадуючи минуле. Зрештою, не витримав. Та як тут витримаєш? Адже він упевнений, що чекають на нього, чекають! А тим більше, що й самому хочеться повернутися туди.

У неділю вранці Василь сказав дружині, що в нього справи і його сьогодні весь день не буде вдома. Дружина, у свою чергу, йому дуже серйозно відповіла, що навіть якщо його взагалі не стане, то це її анітрохи не засмутить. І Василь зрозумів, що він може спокійно йти будь-коли, куди завгодно, на скільки завгодно. І навіть не повідомляти про це тому, що це нікому не цікаво.

Купив Василь торт, букет гладіолусів і пішов до Надії, до своєї колишньої дружини. Він не попередив її про те, що прийде. Навіщо? Адже все й так ясно.

Усю дорогу уявляв, яка це чудова в усіх відношеннях зустріч буде.

На думку Василя п’ять років — це не термін, якщо є кохання. Головне, в чому переконав себе Василь, коли безсонними ночами крутився і згадував минуле, що він, як і раніше, любить свою колишню дружину, а вона, як і раніше, відповідає йому тим самим. А справжнє кохання, на думку Василя, витримує і не такі випробування. А п’ять років це що? Це тьху. Так…

Надія відчинила двері і поцікавилася у чоловіка в м’ятому і брудному костюмі, в тремтячих руках якого була коробка і дивні квіти, що йому потрібно. Вона не впізнала в людині, що стояла перед нею, колишнього чоловіка. А Василь усміхався, простягаючи однією рукою коробку, а іншою — букет пом’ятих гладіолусів.

Надія не витримала і засміялася. Ну, такою смішною була ця людина. Але вона відразу подумала, що так не можна, взяла себе в руки і стала серйозною.

Надію можна зрозуміти. Спосіб життя, який Василь вів останні роки, дуже сильно змінив його зовнішність. Дуже сильно! І не на краще. Справа в тому, що Василь, як пішов від Надії, почав багато пити. Це безумовно позначилося ​на його зовнішності.

А Василь, навпаки, одразу впізнав свою колишню дружину. Зауважив про себе, що вона стала ще гарнішою, і що недаремно він, значить, сюди прийшов. Він так зрадів, що вирішив одразу сказати їй усе, що думає. Слова лилися з нього нескінченним потоком.

Василь щось говорив, говорив, і говорив, але Надія не розбирала його слів. У всьому виною, звичайно, ж був його спосіб життя, який, безумовно, не міг не позначитися на його здатності зрозумілою мовою викладати свої думки. Та й самі його думки, викладати які він намагався, були ще ті.

Але думок було багато, тому що почуття наринули. А думки плуталися, а язик заплітався. Ну, і, ясна річ, Надія нічого не змогла розібрати. Одне їй було зрозуміло, що дідусь, мабуть, переплутав адресу і забрів не туди.

А Василь раптом і сам перестав щось розуміти. Йому раптом стало дуже тяжко. Він зрозумів, що нічого зараз пояснити не зможе. Йому раптом стало дуже сумно, і він захотів піти звідси.

А тут ще якийсь чоловік вийшов. Василь почув, як Надія назвала цього чоловіка “коханим”. Вона пояснила коханому, що цей дідусь, напевно, заблукав і попросила провести його до ліфта. Коханий так і зробив. Він допоміг дідусеві. Він навіть спустився з ним на ліфті і допоміг Василю вийти з під’їзду.

Всю дорогу від квартири і до виходу з під’їзду Василь гаряче пояснював цьому чоловікові, що він, як і раніше, любить Надію і хоче з нею зустрітися і серйозно поговорити.

Але чоловік якийсь дивний виявився. Він нічого не розумів з того, що сказав йому Василь, і тому нічого йому й не сказав, окрім як порадив менше пити.

Коли Василь входив у метро, ​​у його руках уже не було ні гладіолусів, ні коробки з тортом. Мабуть, випустив десь по дорозі.