Василь хотів піти від Лілії чесною людиною. Піти красиво. Тому зробив вигляд ніби не знає про її вагітність. Але через пару років все ж вирішив повернутись

Лілія приготувала вечерю і чекала на Василя з роботи. Він затримувався. Лілія хвилювалася. Вона завжди хвилювалася за Василю, коли він десь затримувався. І що довше затримувався, то більше хвилювалася. Адже сьогодні такий день. Сьогодні Лілія хотіла повідомити Василя, що у них буде дитина. Вона так довго чекала цього. Цілих два роки.

Зазвичай, коли Василь затримувався, вона дзвонила йому. Подзвонила і цього разу. Але зв’язку не було. Це змусило Лілію хвилюватися ще сильніше.

«Раптом із ним щось трапилося? — тривожно думала Лілія, і почала накручувати себе, вигадуючи різні ситуації, в яких міг опинитись її чоловік. — Звісно, ​​сталося. Інакше він подзвонив би. Або до нього можна було б додзвонитися. А якщо зв’язку немає, значить точно з ним щось трапилося.»

Лілія вже хотіла заплакати і підійшла до вікна, щоб через нього видивлятися Василя на вулиці, коли почувся звук в замку дверей.

«Прийшов, — радісно подумала Лілія. – Живий! — зраділа вона ще більше, коли зрозуміла, що з Васелем все гаразд.

— А я тобі дзвоню, дзвоню, — радісно казала вона, — а твій телефон вимкнений. Я так хвилювалася.

Вона кинулася його цілувати, як завжди це було при зустрічі, але Василь поводився якось дивно. Він відсторонився від поцілунків і навіть рукою відсунув Лілію трохи убік.

– Щось трапилося? — спитала Лілія, не знаючи, що й подумати. — Я приготувала вечерю.

Василь посміхнувся і, ні слова не кажучи, пройшов до кімнати, підійшов до шафи і почав викладати свої речі на диван.

— Я йду від тебе, — сказав Василь, дістаючи з комірчини валізу і акуратно вкладаючи в неї свої речі.

— Ідеш? — тихо промовила Лілія

— Ось тільки не треба зараз цього всього! — сердито сказав Василь. – Добре? Тобі це не йде. Пожили два роки разом… Досить. І краще розлучатися по-доброму, доки не пізно. Почуття наші один до одного вже не такі, як на початку, так що… Краще зараз, ніж коли ми ненавидітимемо один одного.

«Чому? За що? Ось так? Раптом? – думки в голові Лілії плуталися. — Я нічого йому не зробила. Чи, може, зробила, але не помітила? Я, мабуть, його чимось образила. А він не сказав. Але чим я його образила?

Лілія переживала так сильно, що навіть забула сказати Василю про дитину. Вона була настільки розгублена і налякана тим, що відбувалося, що навіть говорити не могла, а могла тільки дивитись на Василя. І сподіватися, що може він ще й не піде. Що можливо, це все несерйозно і все можна якось виправити.

«Якщо я щось роблю не так, — думала Лілія, — я можу навчитися і почати все робити правильно. Навіщо ж йти від мене?

Думаючи погано про себе, Лілія жодного разу не подумала погано про Василя. Наприклад, їй і на думку не спадало в цей момент, що у Василя може бути інша.

Навіть у такий момент Василь для Лілії був такою людиною, яка не здатна на підлість. А все, що він робить це правильно. Все, що вона могла визнати і з чим погоджувалася, думаючи зараз про причини того, що відбувається, що вона погана. А Василь — добрий.

«Я, мабуть, не виправдала його очікувань, – думала Лілія. — Може, я просто не його рівня? Йому зі мною просто нецікаво. Він стільки всього знає, має стільки друзів, його всі люблять. А я? Хто я така? Мені вже двадцять років, а я така ніяка.

Лілія була надто високої думки про Василя. Надто! І тому шукала причину зовсім не там, де її слід шукати.

Насправді все було просто. Навіть дуже просто. Єдине, у чому мала рацію Лілія, справа тут була не в іншій. Причина була в іншому.

Виявляється, коли Василь вранці збирався на роботу, він виявив на раковині у ванній тест на вагітність, що показує дві смужки. Василь одразу зрозумів, що це означає. До того ж, під час сніданку Лілія вся світилася від щастя і сказала Василю, що має для нього сюрприз, але про це вона скаже сьогодні ввечері, під час вечері.

Василь все зрозумів. І все добре обміркувавши і зваживши, він вирішив, що зараз найкращий час піти від дружини. Поки що вона йому не сказала, що в них буде дитина, щоб не заплямувати свою репутацію порядного чоловіка.

Василь спеціально відключив на весь день телефон, щоб Лілія не завадила йому зробити все красиво. А то раптом вона не витримала б і повідомила про це по телефону. І що тоді? Василь вже виходив із валізою з квартири, коли Лілія тихо промовила:

– А я буду мамою, – сказала вона.

Вона сказала саме ті слова, які хотіла сказати йому за вечерею. З тією різницею, що за вечерею вона мала намір сказати ще дещо. Що Василь буде татом. Але зараз вона цього не сказала.

— Це твої проблеми, — сказав Василь, роздратований тим, що йому не вдалося піти красиво, піти чесною і порядною людиною, піти «чистеньким». — А ти мені навіть не дружина, — пробурчав він.

Василь вийшов із під’їзду і швидко пішов у бік метро. Але на душі в нього було погано.

«Негарно якось все вийшло, — думав Василь. – Не так, як я планував. Потрібно було взагалі не повертатися. Адже знав! Все знав! І ні – приперся. За своїми речами, щоб їх. Ну що, я не обійшовся б без цих безглуздих шмоток? Надіслав би їй повідомлення, що йду, і справа з кінцем.

А тепер виходить, що я все знаю. І виходить, що я – негідник, а вона – жертва. А вона – ніяка не жертва. І я — не негідник. Я чесна людина. Просто мені не потрібна дитина. А може, це взагалі не моя дитина. Звідки я знаю.І взагалі! Такі справи так не роблять. Мамою вона буде. А хто тобі дозволив? Ти в мене спитала? Ні! Тоді які тепер до мене можуть бути претензії.

І як мені жити після цього? Вона навіть не подумала, що своїм таким вчинком вона перетворила мене на якесь чудовисько. І тепер мене все життя переслідуватиме думка, що десь росте моя дитина?

Цього мені тільки не вистачало. Яка вона все-таки… нечесна жінка. Така молода, а вже… Невже сама не розуміє, що так не можна. Це непорядно.

Всі наступні дні Василь чекав, що Лілія йому дзвонитиме, щось від нього вимагати, про щось просити. Він навіть відповіді заздалегідь підготував. Мовляв, знати нічого не знаю та знати не хочу. І, як чесна людина, нічим допомогти не можу, а зі своїми проблемами викручайся сама.

Але Лілія не дзвонила. І повідомлень жодних не надсилала. І Василь почав потроху заспокоюватися.

«Може, все й обійдеться, — думав Василь. — Може, це все й не так страшно, як я собі уявляю. Можливо, вона вже вирішила цю проблему. А я тут хвилююся, переживаю.

Такі думки заспокоїли Василя, і він подивився на життя трохи веселіше. Але в глибині душі тривога лишилася. Невиразна якась тривога. Але вона заважала щасливому життю Василя. Вона переслідувала його. Особливо ночами. Йому снилися дивні сни.

У цих снах до нього приходила Лілія з дитиною на руках і… мовчала. І дитина мовчала. І вони обоє так дивилися на Василя, що йому ставало страшно, і він прокидався. Василь зрозумів, що далі так продовжуватися не може.

«Минув уже рік, як ми розлучилися, — думав Василь. — А вона й уві сні мені не дає спокою. Ще й дитину із собою приводить. Потрібно піти до неї і все з’ясувати. Може, й немає жодної дитини. А я тільки даремно мучаюся і кошмарні сни дивлюся.

Василь все з’ясував. Виявилося, що дитина є, і Лілію можна щодня бачити з коляскою біля будинку.

«Жах який, — думав Василь. — Дитина існує. Все-таки наважилася на неї. Що ж робити?»

Дні летіли непомітно. Минув ще якийсь час, протягом якого Василь мучився, не міг спокійно спати, і мало не щодня ввечері, після роботи, приїжджав до домівки Лілії і стежив за нею.

Зрештою його нерви не витримали.

«Та хіба ж можна так знущатися з людини, — думав Василь, вкотре прокинувшись від пильних поглядів Лілії та її дитини. — Та що ж вона за людина така! Чому не подзвонить і не скаже, що їй важко одній з дитиною, що вона любить мене і хоче, щоб ми були разом. Невже це так важко? Чому вона мовчить?

Ні! Все! Досить! Більше я так не можу жити і не хочу! Я чесна людина і не дозволю, щоб до мене приходили ночами і мовчки розглядали мене, як останнього негідника.

Зрештою, я їм хто? В мене є репутація. Мене на роботі поважають і цінують як людину та цінного співробітника. І я нікому не дозволю витирати себе ноги. Я здатний довести всім, що я благородна і чесна людина, і здатна йти на жертви заради щастя інших людей. Навіть якщо при цьому доводиться жертвувати своїм щастям!

З такими думками Василь заснув. Але вже за годину знову прокинувся від поглядів Лілії та її дитини.

Лілія вже збиралася лягати спати. Вона доторкнулася до каструлі, переконалася, що вона охолонула, прибрала її у холодильник, вимкнула на кухні світло і вже хотіла йти до спальні, коли… Коли в квартирі пролунав дзвінок.

— А це я, — радісно сказав Василь Лілія, що відкрила йому двері, — не чекала?

Не чекаючи на запрошення, Василь увійшов до квартири.

– Дитина спить? – запитав Василь.

Лілія мовчки показала рукою кудись за собою.

Василь по-господарськи пройшов на кухню.

– Бачу, що не чекала. – Василь зазирнув холодильник. Дістав звідти каструлю, зазирнув у неї. – Курячий! Мій улюблений.

Василь не став гріти суп, а витягнув руками великий шматок курки, а каструлю прибрав назад у холодильник.

– Втомився я сьогодні, – сказав Василь, вплітаючи курку. – Зараз дуже багато працюю. На підприємстві замовлень багато. Сама розумієш. Понаднормові. Працюю навіть у суботу. Зате і зарплата… Відповідна.

З’ївши курку, Василь знову поліз у холодильник, повідомляючи Лілії, що він не наївся. Дістав ковбасу та олію. Увімкнув чайник. З хлібниці витяг булку. Зробив собі бутерброди, чай. Він їв і розмовляв.

— Бачу по твоєму обличчі, що не чекала, — набитим ротом говорив Василь. — Загалом, Ліля, треба поговорити серйозно. Я втомився від цього. Ти живеш, як уві сні. Так не можна. Ось скільки тебе знаю, Ліля, ти або спиш, або завжди думаєш тільки про себе. Чому? Чому ти не помічаєш, що довкола тебе теж є люди? І це живі люди. Чому ти цього нічого не помічаєш? Не хочеш?

Василь налив собі ще чаю.

– І ось звідки це в тобі? – продовжив Василь. — Ось з чого ти взяла, що всі люди довкола мають планувати своє життя, тільки виходячи з твоїх інтересів? Так не можна. Я, звичайно, розумію що… Але треба думати не лише про себе, а й про інших.

Тут Василь хотів дорікнути Лілії за те, що вона зʼявляється йому ночами, та ще й з дитиною, але вчасно одумався.

– Гаразд, – сказав Василь, – так і бути. Щоб багато не балакати, бо ти знаєш, я не люблю зайвих слів, я згоден на тобі одружитися. І більше того, Ліля! Я навіть згоден визнати твою дитину. Хоча повір, мені це дуже легко зробити. Але я йду на це. Як чесна та шляхетна людина.

Василь почухав живіт.

— Чогось останнім часом не дуже добре почуваюся, — сказав Василь, показуючи на свій живіт. — Воно й зрозуміло. Адже я один живу. І думаю не лише про себе. А на роботі — бутерброди та чай. Вдома – консерви. Ось моя основна їжа. Ну і переживання, звісно. І все за інших, Ліля. Не за себе. А ти знаєш, що для шлунка це погано.

Ліля мовчки дивилася на Василя, не знаючи, що сказати. Їй раптом стало страшно.

— Ну що ти мовчиш, Ліля, — дивувався Василь, — ось скільки тебе знаю, завжди мовчиш, коли треба щось сказати. Ну, скажи, що рада мені, що щаслива, що не чекала від долі такого щедрого подарунка і таке інше. Невже ти не знаєш, що зазвичай жінки говорять у таких випадках, коли їхнє щастя знову повертається до них?

Василь важко зітхнув, згадавши, що рано йому рано вставати, щоб іти на роботу. Він думав про важку чоловічу долю взагалі і про свою важку долю зокрема.

— Я не вимагаю слів подяки, — сказав Василь, — але кілька лагідних слів, Ліля, ти все ж таки могла б сказати. Хоча б заради пристойності. Добре. Чого вже тепер.

Ліля мовчки похитала головою. Але Василь не зрозумів, що це означає.

– Все на сьогодні! – впевнено сказав Василь, – Мені завтра на роботу рано вставати. Пішли спати. Я сподіваюся, дитина у нас тиха. І не роби такі великі очі. Я все знаю. Знаю, що ти народила дівчинку і таке інше.

Василь широко посміхнувся і підморгнув Лілії.

— Починаємо нове життя, Лія! А? – радісно сказав Василь. — А я за тобою скучав, віриш. А ти? Сумувала за мною? Рада, що я повернувся? Бачу, що й ти сумувала, і рада. Бачу!

Але на особі Лілії радості не було. А на її погляд Василь зрозумів, що вона розглядає щось за його спиною.

Василь обернувся. Величезний чоловікі спортивної фігури з цікавістю дивився на Василя.

– Це хто, Ліля? — спитав величезний мужик, і в його хрипкому басі не було дружелюбності.

Василю стало якось раптом дуже тужливо. Він відчув сильний біль у шлунку. Він дивився на цього величезного мужика, на його великі руки та величезні кулаки і… зрозумів, що терміново хоче до туалету.

– Це Василь, – сказала Лілія. — Пам’ятаєш, я розповідала тобі. — Василь, познайомся, це мій чоловік. Павло. Василь зайшов буквально на хвилину, привітати нас і сказати, що він, як чесна людина, жодних прав на дитину пред’являти не збирається. І взагалі не збирається якось заважати нашому з тобою щастю. Так, Вася?

– Так, – насилу видавив із себе Василь, відчуваючи, що йому терміново треба вийти.

— Василь вже хотів іти, — спокійно казала Лілія, — але я запропонувала йому повечеряти.

— А-а, — хрипкий голос Павла став спокійнішим і наче трохи вищим, — ну якщо заважати не збирається, тоді, звичайно. Нехай вечеряє. Приємного апетиту, Вася.

– Дякую, – здавленим голосом відповів Василь і спробував усміхнутися. Але усмішка в нього не вийшла, а вийшло щось неймовірне. Гримаса Василя стривожила Павла. Він глянув на Лілію.

– Все гаразд, Павло, – сказала Лілія. — Василь має проблеми зі шлунком. Ось він і морщиться іноді. Від болю.

— Розумію, — сказав Павло. — Ну… не заважатиму тобі, Вася. Мені завтра рано вставати. Я вже засинав, коли почув шум. От і підвівся. Піду. А ви вечеряйте, вечеряйте. Смачного.

Павло пішов.

– Ми вже давно разом, – сказала Лілія. — Але тебе, мабуть, не цікавить, як ми познайомилися, хто він, де працює і таке інше?

– Ні, – впевнено відповів Василь. – Не цікавить.

— Я правильно сказала Павлові про причину твого приходу? — спитала Ллія.

– Все правильно, – сказав Василь. — Я тільки тому і прийшов, щоб, як чесна людина, привітати та не заважати.

— Ти поїв, чесна людина? — спитала Лілія..

– Так, – сказав Василь. – Все було дуже смачно. Дякую. Ти чудово готуєш.

— Може, чогось ще хочеш? — спитала Лілія. – Є ще салат, шинка, котлети. Котлети, правда, не як ти любиш. Але Павлові подобаються. Хочеш, я можу яєчню посмажити.

– Ні-ні, – сказав Василь, з жахом думаючи про те, що скаже Павло, якщо він з’їсть його улюблені котлети. – Дякую. Наївся. Піду я.

Вийшовши надвір, Василь насамперед кинувся в кущі. Вийшовши з кущів через п’ять хвилин, він озирнувся і, переконавшись, що йому ніхто не загрожує, пішов у бік метро.

Василь прийшов додому і одразу ліг спати. Але вже за годину він прокинувся у холодному поті.

Йому знову наснився страшний сон. У цьому сні до нього знову прийшла Лілія з дитиною. Тільки тепер із ними був ще й Павло. Вони втрьох докірливо дивилися на нього. А Павло навіть пригрозив Василю пальцем.

Прокинувшись, Василь довго думав, що ще їм від нього потрібно.