Валерій – серйозний бізнесмен, познайомився на відпочинку з молодою Аллою і закрутив роман. Два роки так тривало, поки Алла не вирішила його розлучити з дружиною. І тут вона дізналася всю правду про Валерія

Валерійта Алла вечеряли в одному з найрозкішніших та найдорожчих ресторанів міста.

– Сьогодні рівно два роки, як ми познайомилися, – сказала Алла.

— Познайомилися та покохали одне одного, — додав Валерій — Я добре пам’ятаю той день.

— Ти справді пам’ятаєш? – радісно здивувалася Алла.

– А як же! У всіх подробицях!

— Це тому, що маєш гарну пам’ять, — сказала Алла.

— Це тому, що я люблю тебе, а пам’ять… Пам’ять тут ні до чого, — відповів Валерій. — Таке неможливо забути. Заплющую очі і… ніби не було цих років — бачу все, як учора. Я сиджу в шезлонгу на березі моря, а ти виходиш із води. Казкова картина.

— Скажи, а ти мене одразу покохав? – Запитала Алла.

— Покохав, як тільки побачив, — відповів Валерій.

Вони познайомилися два роки тому, коли Валерій узяв відпустку та на три тижні поїхав на море.
Так сталося, що його дружина Анна тоді не змогла бути з ним.

— Повний завал на роботі, коханий, — сказала Анна. – Без мене – ніяк. Їдь один.

– Як такможна? – сказав тоді Валерій. — Ні. Якщо ти не можеш, то я нікуди не лікую, — він сумно зітхнув. — Прийдеться все відкласти наступного року. Звичайно, я розумію, море від нас нікуди не подінеться, він знову зітхнув. — Залишусь з тобою, у цьому задушливому місті, на все літо.

– Ні, – твердо сказала Анна, – я тобі цього не дозволю. — Тобі треба відпочити.

– Відпочити? — Валерій гірко посміхнувся. – Без тебе? Ну який це відпочинок?

– Нормальний відпочинок, – сказала Анна. — Позагораєш, накупаєшся, надихаєшся свіжим морським повітрям. Зрештою, чому ти маєш через мене страждати?

— Якщо ти наполягаєш. Якщо ти так бажаєш.

– Та я так хочу.

— Я кохаю тебе, Анно, кохаю, кохаю, кохаю, — говорив тоді Валерій. — Тільки з тобою я зрозумів, що таке справжнє кохання. І якщо ти наполягаєш, то, звичайно, я поїду один без тебе. Але знаєш, що найдивовижніше у всьому цьому?

– Що? — спитала Анна.

— Те, що ти так просто відпускаєш мене одного, — відповів Валерій. — Якщо ти настільки довіряєш мені, то ти мене дійсно любиш.

– Я люблю тебе і вірю тобі, – сказала Анна.

Валерій поїхав тоді (два роки тому) один, першого ж дня познайомився там з Аллою і в них почався роман, який триває вже два роки.

Вечеря шикарному ресторані, присвячена дворіччю їхнього знайомства, вже добігала кінця, коли Валерій сказав, що має їхати у відрядження.
– Коли?

– Завтра вранці.

– Надовго? – запитала Алла.

— На три дні, — відповів Валерій.

«Це доля, – подумала Алла, – іншого такого зручного випадку може і не бути. Завтра вранці він поїде у відрядження, а ввечері я прийду до його дружини і все їй розповім.

– Коли доберешся, обов’язково зателефонуй мені, – попросила Алла. – Я буду хвилюватися.

— Обов’язково зателефоную.

Наступного дня Алла дочекалася дзвінка Валерія і пішла до нього додому, щоб поговорити з дружиною, яку вона ненавиділа.

— Валерій і я… ми кохаємо одне одного, а Ви… — Алла гидливо посміхнулася.

– Що? — спокійно спитала Анна.

Вони розмовляли у передпокої.

– Ви користуєтеся його добротою, – відповіла Алла, сміливо дивлячись суперниці в очі, – присмокталися до нього, як п’явка і… Невже вам не соромно? Невже у Вас немає жодної краплі самолюбства?

– Ви це про що зараз? — спитала Анна.

– Зізнайтеся, – з викликом відповіла Алла, – Ви ж з ним тільки заради його грошей? Я права?

— Це не так, — сказала Анна.

– Ах ось як? – Алла посміхнулася і озирнулася. — Це ж не Ваша квартира?

– Ні, – відповіла Анна.

– Саме так! Це його. Як і все інше, чим ви користуєтеся: дача, машина. А скільки грошей він дає Вам щодня! Валерйв мені все розповів. У вас взагалі нічого немає. Я не знаю, як Вам удалося стати його дружиною. Дивлюся на вас і… Не знаходжу нічого особливого. Вам уже скільки? Тридцять…? Сорок? – Алла вичікувально мовчала і посміхалася.

Анна мовчала.

– Я розумію, – Алла посміхнулася. — Вам важко визнати, що це все, — вона знову обвела величезний коридор поглядом, — Вам доведеться передати мені.

– Вам?

— Мені, мені, не сперечайтесь. І не лише квартиру, а й все інше. І про гроші, які він вам дає, також доведеться забути. Ви ж не сліпа, і бачите: хто я, а хто ви. Отже, починайте звикати до простого життя.

Алла озирнулася.

— Вас, напевно, дивує, чому я так нахабно та безцеремонно поводжуся з вами? — з усмішкою спитала Алла.

— Виховання мабуть таке? – припустила Анна.

— Виховання тут ні до чого. А тому, що з такими, як ви, інакше не можна. Валерій мені все розповів.

— Що саме він вам розповів?

— Що Ви постійно скаржитесь йому на свою безпорадність? Залякуєте його тим, що жити без нього не зможете. А він вам вірить. Але я бачу Вас наскрізь.

– Виходить, Ви мене розкусили, – задумливо промовила Анна, дивлячись кудись у далечінь.

– Виходить, так, – сказала Алла. – Тут скільки кімнат?

– У квартирі пʼять кімнат, – сухо відповіла Анна.

– Пʼять? – щиро здивувалася Алла.

— Який тут метраж?

— Вісімдесять квадратних метрів на першому поверсі і стільки ж на другому, — відповіла Анна.

Обличчя Алли раптом перекосила злість.

– Навіщо Вам стільки? – запитала Алла. — Адже у вас навіть дітей немає. Валерій удома буває рідко. У нього бізнес, а двічі на тиждень він зустрічається зі мною. Тут 160 квадратних метрів! Чим Ви тут займаєтесь?

— Вам справді цікаво, чим я тут займаюся, доки Валерій працює та гостює у Вас? — спитала Анна.

– Дуже, – сказала Алла.

– Я вам зараз все покажу і розповім, – сказала Анна. — Ходімо. Це тим більше необхідно зробити, тому що, як я розумію, незабаром господаркою тут станете Ви.

– Ви правильно розумієте.

— Оце кухня, але тут мало чого цікавого. Тут я буваю рідко. Я взагалі не розумію, навіщо потрібні кухні, коли довкола стільки ресторанів та кафе. Тому про кухню я мало що можу сказати. Тут я буваю рідко.

— Тепер я розумію, чому Валерій просить мене посмажити йому картоплю з котлетами і зтушкувати капусту, коли приходить до мене.

— Ви тушкуєте йому капусту і смажите картоплю? – здивувалася Анна.

– І котлети! – додала Алла. – І не тільки. Йому дуже подобається, як я роблю холодець. А взагалі, якщо чесно, то… Я молитися на нього готова, а не лише варити йому їсти.

— Ну, якщо молитись готові, тоді, звичайно, — байдуже сказала Анна, — ходімо далі. Це наша спальня і тут я сплю. Точніше, тепер уже ваша спальня. Це тренажерний зал, тут я займаюся, коли є настрій.

– Скільки тут різних тренажерів? – здивувалася Алла. – Навіщо Вам стільки?

– Справді, навіщо… – сказала Анна. — Рухаємось далі. Вітальня, тут я приймаю гостей. Кабінет, тут я працюю.

Алла ходила квартирою, як зачарована. Вона уявляла, як щасливо вони житимуть тут з Валерієм.

“Одразу, як переїду сюди, запрошу в гості своїх подруг, – думала Алла, – уявляю, як вони здивуються моєму щастю.”

– Ну ось, Алло, Ви все подивилися, – сказала Анна. — Хочете щось сказати чи дізнатися?

Вони знову стояли у передпокої.

— Якщо Ви маєте хоч краплину жіночої гідності, Анно, Ви повинні негайно покинути цей будинок, — сказала Алла.

— Ось негайно? – Уточнила Анна. — Речі свої я хоч можу зібрати? Чи мені просто так йти?

Почувши, що Анна хоче забрати якісь свої речі, Алла злякалася.

— Звідки я можу знати, свої речі ви заберете чи ні? – відповіла вона. — А раптом щось зайве заберете? А мені потіим відповідати за вас перед Валерієм?

— У такому разі ми можемо почекати, коли повернеться Валерій, і я збиратиму речі при ньому, — запропонувала Анна.

– Ні! — закричала Алла, яка згадала, що вона поки що не в тому становищі, щоб припускати подібне.

«Хто його знає, як поведеться ця жадібна вовчиця, коли тут буде Валерій, — подумала Алла. — Не виключено, що в його присутності вона не буде такою милою і поступливою».

– Вирішимо все без нього, – запропонувала Алла. — Життя бізнесмена і так непросте. Не ускладнюватимемо його ще більше. Але я Вас прошу, якщо, звичайно, у вас залишилася хоч крапля жіночої гідності, не зловживайте довірою, яку я Вам надала.

– Не розумію, що Ви від мене зараз хочете? — спитала Анна.

— Візьміть найнеобхідніше, — сказала Алла. — А подарунки, які подарував Вам Валерій, залиште. Ось це намисто, що на Вас, адже воно напевно подароване вам чоловіком? Це смарагди?

– Смарагди, – сказала Анна. — Але я обіцяю, що заберу звідси тільки те, з чим сюди прийшла.

– Валерійн повертається післязавтра, – сказала Алла. — Тому я хочу, щоб уже завтра вас тут не було. І дайте мені ключі від квартири. А коли йтимете, то просто зачиніть двері. Сподіваюся на вашу чесність.

Анна віддала Аллі ключі від квартири.

— Я приїду сюди завтра годині о дванадцятій. Хочу, щоб Вас на той час у квартирі не було, — сказала Алла. – Сподіваюся, Ви мене не розчаруєте.

– Я піду раніше, – сказала Анна.

Алла посміхнулася, ще раз оглянула передпокій і вийшла із квартири. Вона була щаслива.

«У мене все вийшло, – думала Алла. – Навіть не віриться. А як Валерій зрадіє. Скільки разів він казав мені, що мріє розлучитися, але не знаходить у собі сили зробити це. То одне йому заважає, то інше.

Його можна зрозуміти. Серйозна людина, але він надто добрий до людей. А так не можна. Люди користуються його добротою та його грошима. Але тепер у його житті є я, і я зумію його захистити.

Валерій у гарному настрої повернувся додому. Він відчинив двері і зайшов до квартири.

– Кохана, я вдома, – радісно закричав він. – Ти де?

– Я тут! — радісно закричала Алла, вискакуючи до передпокою і кидаючись на шию Валерію. — Я вирішила усі твої проблеми. Я зуміла переконати твою дружину, щоб вона не заважала нашому щастю. Повір, це було непросто. Твоя дружина — нервова та сварлива жінка. Якби ти чув, який скандал вона мені тут улаштувала. Не розумію, як ти весь цей час жив із нею?

— Анна влаштувала скандал? – здивувався Валерій.

– Угу, – підтвердила Алла.

— Цього не може бути, — злякано промовив Валерій. — Втім… Це зараз не головне. Де зараз Анна?

– Поняття не маю, – відповіла Алла. – Яка різниця? Вона сказала, що дасть тобі розлучення і не пред’являтиме тобі жодних матеріальних претензій. Ну скажи, що ти щасливий. Слухай, а я й не знала, що маєш таку величезну квартиру. Тут так чудово.

– Алло, ти…

— Я подумала, — радісно волала Алла, — а давай запросимо завтра гостей? Точно! Уявляю, які очі будуть у всіх, коли побачать, як я тепер живу.

– Алла, прокинься, які гості!? – закричав Валерій. – Це не моя квартира.

— Як не твоя? – здивувалася Алла. – А чия?

— Уявлення не маю, — сказав Валерій. — Чия. Ми її орендуємо. Точніше, не ми, а… Анна її орендує. Вона платить за неї.

– Чому вона? – здивувалася Алла, – ти ж казав…

— Мало, що я казав, — закричав Валерій. — Ти більше слухай, що я казав тобі. Чоловік чогось тільки не наговорить, щоб охмурити таку, як ти. Господи! І смикнуло ж мене нечисте зв’язатися з тобою. Ти розумієш, що наробила?

– Що?

— Та я весь цей час жив за рахунок дружини, ось що, — відповів Валерій.

— А навіщо ти мені весь час брехав? – Запитала Алла.

— А ти сама не здогадуєшся? — спитав Валерій. — Розуму не вистачає зрозуміти, навіщо сорокарічний мужик бреше двадцятирічній дівчині?

— А подарунки, які ти дарував мені? – запитала Алла. – А ресторани дорогі?

— Теж усе за її рахунок, — сказав Валерій, нервово кусаючи нігті. — Вона давала мені гроші на розваги, а я їх витрачав на тебе. Тому що ти і є моя розвага. І таких розваг у мене знаєш скільки? Господи, навіщо я лише з тобою зв’язався? Адже я все мав! Все одержав від життя. І на тобі. Вляпався. А завтра за квартиру платити треба.

– Ну, давай заплатимо, – запропонувала Алла.

– Заплатимо? – закричав Валерій, – ну, давай, заплати.

Він назвав місячну орендну вартість цієї квартири.

– Мені стільки й за десять років не заробити, – сказала Алла.

— Нам із тобою разом стільки не заробити за десять років, — сказав Валерій.

Він дістав телефон і почав нервово набирати номер дружини. Номер не відповідав. Він надіслав якесь повідомлення дружині і сердито подивився на Аллу.

– Загалом так, – сказав Валерій, – я звідси йду. Раджу і тобі не затримуватися, а забиратися звідси якнайшвидше. І не здумай нічого звідси взяти. Вона тебе з-під землі дістане. Ключі від квартири залиш, двері зачини.

— Але…

— І моя тобі порада, дівчинко, — сказав Валерій, — краще тобі на якийсь час взагалі виїхати з міста.

– Куди?

– В своє село. До мами з татом.

— Але ж це дуже далеко.

— Тим краще для тебе, — сказав Валерій і вийшов із квартири.