В самотнього Сергія було дуже нудне життя. Наскільки нудне, що його ангел не витримав і спустився на землю, щоб йому допомогти

Сергію нещодавно виповнилося п’ятдесят вісім років, але він так за все життя жодного разу не одружився. І дітей він не мав. На рахунку в банку у Сергія лежали сто двадцять тисяч доларів і він був дуже гордий цією обставиною.

Сергій був скромною людиною. Одягався він скромно, навіть дуже. Скромно харчувався. У кіно чи театри не ходив, все – через свою скромність.

Сам себе Сергій вважав філософом і любив читати на ніч Канта та Ніцше. Йому подобалося, що Ніцше не любив Канта, тоді як Кантом захоплювався весь філософський світ. У його житті були два романи, але вони скінчилися нічим.

Сергій працював майстром на заводі та жив у комунальній квартирі, хоча міг дозволити собі жити в окремій. Він міг собі дозволити навіть купити однокімнатну квартиру без кредиту, але не робив цього, оскільки був філософом і вважав, що людині, яка думає, не потрібна окрема квартира.

Одного потворного осіннього вечора Сергій повертався додому з роботи. Він уже підходив до свого будинку і поліз у кишеню за ключами, як раптом його гукнули.

– Сергій? – почув він за спиною.

Вінч обернувся і побачив людину, середнього зросту, років шістдесяти, малопривабливої ​​зовнішності, загалом – звичайнісіньку літню людину.

– Ви Сергій Михайлович? – повторив незнайомець.

– Так, – відповів Сергій, безглуздо посміхаючись. – Це я.

– Майстер із заводу? – запитав незнайомець. – 1962 року народження?

– Все точно, – відповів Сергій , серцем відчуваючи недобре.

– А у мене для вас новина, Сергій Михайлович, – незнайомець усміхався.

– Я слухаю вас, – голос Сергія тремтів.

– Завтра, Сергій Михайлович, останній день вашого життя, – сказав незнайомець, винно шморгаючи носом і наївно зітхаючи.

– Ви хто? – запитав Сергій.

– Я ваш янгол-охоронець, Сергій Михайлович, – відповів незнайомець. – Але ви можете називати мене просто Вася.

Сергій анітрохи не засумнівався у тому, що Вася справді його ангел-охоронець і, що все їм сказане – правда.

– Так-так, Вася, – Сергій Михайлович дещо розгубився, – я вас розумію. Дякую, що попередили заздалегідь. Встигну підготуватися. Зібратися, так би мовити, з думками та інше.

Сергій Михайлович не витримав і заплакав.

– Сергій, ви маєте право на останнє бажання, – як ні в чому не бувало сказав Вася, – Ви вели дуже нудне життя, тож – маєте право на останнє бажання. Такі правила Сергій Михайлович, що всі нудні люди мають право на останнє бажання і їх обов’язково попереджають про смерть за день.

– А… Скажіть, Вася, чому нам такі привілеї? – запитав Сергій.

– Уявлення не маю, якщо чесно, – відповів Вася. – Це не ми, не ангели вирішуємо, це вирішує Господь. Швидше за все, ви просто викликаєте у нього нестерпне відчуття жалю.

– Жалю? – перепитав Сергій, заспокоюючись і перестаючи плакати. До цього він дуже ридав.

– Ну так, жалю, – відповів Вася. – Я так думаю, що ви викликаєте у Господа дуже сильне почуття жалю. ваше життя, в сенсі, життя нудних людей, може викликати лише жалість. Я за вами спостерігаю дуже давно, Сергій, і скажу вам чесно, що я сам трохи від нудьги не задихнувся, дивлячись на вас. Мені навіть одного разу швидку божественну допомогу викликали.

– Вам? Швидку?

– Я зомлів від нудьги, Сергій дивлячись на ваше нудне життя, – пояснював Вася. – Я боявся від вас відійти хоч на мить. Все думав, що ось-ось, ви схаменетеся і почнете жити. Але ні. Даремно сподівався. Жити ви так і не почали. Щоправда, у вас були дві спроби.

– Були дві спроби жити не нудно? – запитав Сергій.

– Так, – відповів Вася. – Перша – коли Вам було двадцять два і її звали Надією, а друга спроба була, коли вам виповнилося сорок років і її звали… – Вася підглянув у записник, – Віра. Вона мені дуже подобалася. Розумна, рішуча. Вона працювала на пошті, здається, чи у бібліотеці? Не пам’ятаю.

Втім, і не важливо. У неї було, якщо мені не зраджує пам’ять, дві чарівні дочки: Катюша та Сашенька. Ось з нею б ви точно не скучали. Та й перша ваша спроба, Сергій, теж нічого була. Надія! Красуня. Ви її дуже ревнували. Тож і злякалися?

Завтра в тебе останній день, Сергій, – сказав Вася. – Потім усе. Нудна смерть. Нудна, як філософія Канта, Сергій. Ну що, Сергій Михайлович, яке бажання виконати? – запитав Вася.

– Телефон… – сказав Сергій.

– Який телефон? – не зрозумів Вася.

– Віри, – впевнено відповів Сергій. – Мені потрібно їй зателефонувати і сказати їй, що я її люблю.

Вася дістав із кишені телефон і передав Сергію. Сергій підніс телефон до вуха.

– Алло, – почув він до болю знайомий голос коханої жінки, – я слухаю. Говоріть.

– Віра? Це Сергій, – сказав Сергій.

– Сергій? Я рада тебе чути… Як у тебе справи?… Ти раптом дзвониш… Щось трапилося?

– Ти… Віра, нам треба зараз зустрітися, – сказав Сергій. – Це дуже важливо. Мені треба сказати тобі кілька слів.

– Звичайно, Сергій. Звісно, ​​– відповіла Віра.

Віра почула, що Сергій дуже хвилюється та турбувалася за нього.

– Сергіюй ти де? Якщо хочеш, приїдь до мене, – сказала Віра.

– Ні, Віра, – відповів Сергій, – тільки не в тебе. Точніше, ні… Я не те хотів сказати. Просто мені треба сказати тобі дуже і дуже важливе, а це не кажуть удома. Зустрінемось за дві години в ресторані.

Сергій назвав найдорожчий ресторан міста.

– Але… Сергій, вже пізно, – сказала Віра. – Навряд чи там будуть місця.

Сергій подивився на Васю. Вася мовчки кивнув головою.

– Я наперед замовив столик, Віра, – сказав Сергій. – Я буду чекати тебе.

Віра згадала, що минуло вже понад десять років, як Сергій розлучився з нею; розлучився дуже дивно; нічого до ладу не пояснивши. З того часу Віра ні з ким так і не змогла налагодити серйозних стосунків. Дзвінок Сергія був надто несподіваним. Віра погодилася на зустріч скоріше через побоювання за Сергія. Надто вже неспокійним його голос здався їй.

Сергій пішов у банк і зняв усі свої гроші, всі сто двадцять тисяч доларів. Вася був таким щасливим від того, на що наважився Сергій, що зробив для нього набагато більше, ніж виконав одне його бажання. Він допоміг Сергію купити все необхідне для… останнього побачення: костюм, пальто, черевики, краватку і так далі, все від найкращих виробників.

Вася давно мріяв про те, що колись Сергій перестане бути нудною людиною і тоді йому знадобляться і гарні ресторани, і салони краси, і багато чого іншого, що необхідно для ненудного життя: наприклад, готелі на Мертвому морі, або найкращі місця в театрах … і багато чого іншого. Вася давно вже був готовий до того, щоб спрямовувати Сергія такими місцями.

Перед рестораном вони зайшли до салону краси, потім, до квіткового магазину, і Вася сам допомагав продавчині збирати шикарний букет. Загалом: Вася навіть трохи зупинив час для того, щоб все встигнути за дві години.

І за дві години Сергій був уже зовсім іншою людиною. У всякому разі, він виглядав точно інакше. І навряд чи хтось із його знайомих впізнав би у Сергія простого майстра із заводу.

Віра ніколи не бачила нічого подібного. Вони сиділи за столиком, горіли свічки, тихо грала музика. Віра ще не могла відійти від букета квітів, які їй подарував Сергій. Але головним для Віри було те, що перед нею сидів не Сергій, якого вона добре знала, а шикарний чоловік, яких Віра бачила лише у кіно та у своїх мріях.

– Я тебе люблю, Віра, – сказав Сергій, – і я хочу, щоб ти це знала… Не перебивай мене. Я мовчав досі і боявся тобі в цьому зізнатися… тому… тому що я був дуже, дуже нудною людиною. Я справді був нудним і життя моє було нудним і мало не убило мого ангела-охоронця. І навіть божественну швидку допомогу викликали.

– Що? – тихо перепитала Віра.

– Ні. Нічого, – схаменувся Сергій. – Це я так… Обмовився. Я люблю тебе, Віра, і завжди тебе любив. І твоїх дочок я любив. І я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не поспішай відповідати, Віра. Нічого взагалі зараз не відповідай. Я розумію, що минуло багато років, що в тебе зараз хтось є, що може ти вже й одружена, справа не в цьому.

Просто я хочу, щоб ти знала, що я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти це знала. І нікого я не любив, Віра, крім тебе. Я винен, Віра, я злякався, і ми розлучилися. Але не було дня, щоб я про це не шкодував. Я завтра їду, Віра. Тільки не перебивай, Віра, я все поясню. Це відрядження ненадовго. Ти матимеш час подумати. І ось ще що, Віра… Втім, решта не має значення. Я сказав усе, що хотів.

Віра мовчки у відповідь кивнула головою і трохи посміхнулася.

– Ось я повернуся, і ти мені даси відповідь. Добре?

– Добре, Сергію, – тихо відповіла Віра.

Вечір у ресторані пройшов чудово. Віра та Сергій багато розмовляли, жартували, танцювали. Пили найдорожчі напої і їли найвишуканіші страви. Відразу з ресторану вони поїхали до театру. Після вистави вони довго блукали містом.

Вони попрощалися біля під’їзду Віри вночі.

– Як повернуся з відрядження, я тобі одразу зателефоную, – сказав Сергій.

– Я чекатиму, – відповіла Віра, щасливо посміхаючись.

Минуло три дні. Віра була на кухні, коли пролунав телефонний дзвінок.

– Сашенька, підійди до телефону, – попросила Віра.

– Мамо, це тебе, – сказала Сашенька.

Віра підійшла до телефону.

– Алло, – сказала Віра. – Так, – тихо відповіла вона. – Так…. Так я зрозуміла.

Віра повісила слухавку. У її очах стояли сльози.

– Щось трапилося, мамо? – запитала Катюша, а Сашенька тільки злякано дивилася на матір і мовчала.

– Сталося, – тихо відповіла Віра. – ви пам’ятаєте Сергія Михайловича?

– Пам’ятаємо, звісно, ​​– відповіла Катюша. — Ви розлучилися п’ять років тому?

– Десять, – відповіла Віра. – Три дні тому ми зустрілися. Він запропонував мені вийти за нього заміж.
– А ти? – тихо запитала Сашенька.

– Він просив нічого не відповідати, бо мав поїхати у відрядження і просив мене дати відповідь, коли повернеться, – сказала Віра. – Відрядження не вийшло.

– Чому? – тихо спитала Катюша.

– Бо тому, що таких як Сергій Михайлович у відрядження не посилають, – тихо відповіла Віра.

– Хто це сказав? – запитала Сашенька.

– Він сам це й сказав, – відповіла Віра. – Сказав, що тільки нудних людей посилають у подібні відрядження, а він не нудна людина. Я сказала, що згодна вийти за нього, і він зараз буде тут.

Через місяць Віра та Сергій відпочивали у найкращому готелі на Мертвому морі. А за дев’ять місяців у них народився хлопчик. Хлопчика назвали Васею.