В Лізи була дружня родина – поки бабуся не заповіла їй свою квартиру. Тепер вона же й не щаслива, що має цю квартиру, адже раніше у неї було набагто більше

У Лізи з бабусею завжди були добрі стосунки. Вона приїжджала до неї кожні вихідні на дві ночівлі, і бабуся сміялася: “Так галасливо, наче не одна людина приїхала, а двадцять одна”.

Коли у Лізи з’явився хлопець Олексій, вона просила його машиною вивозити бабусю зі спального району до міста – у кафе, за обновками, просто погуляти.

Ліза витрачала на бабусю багато грошей – вони з Олексієм зробили косметичний ремонт у її квартирі, купили їй пральну машину, новий холодильник, диван, стіл та стільці, сковорідки та штори.

Дівчина вважала, що в тому, що вона отримує хорошу зарплату, є величезна заслуга бабусі: вона читала з нею книжки в дитинстві, робила уроки, готувала до вступу до інституту.

Бабуся не встигла як слід насолодитися новою обстановкою, підхопила сильну недугу і її не стало. У заповіті вона вказала Лізу як єдину спадкоємку своїх заощаджень та квартири.

Дізнавшись про це, мати і дядько Лізи стали наполягати на тому, щоб квартиру було продано і суму поділено навпіл – тільки між ними. І гроші теж мають їм дістатись.

Коли Ліза сказала тверде “ні”, вони приїхали та відвезли на машині все майно, яке було у квартирі. Меблі, техніку, килими, посуд. Бабусин одяг та туфлі, які їй дарувала онука. Все, до найдрібнішого цвяха.

Ліза була в жаху від цього вчинку, він межував з крадіжкою у своєї дитини. Але мати і дядько визнали, що це вона – маленька бабусина підлиза – вкрала те, що мало належати їм. І мали намір позиватися до неї.

Ліза поділилася своїми переживаннями із колегою на роботі, дорослою, мудрою жінкою.

Та, насупившись, сказала, що діти мали право на майно своєї матері, бо за законом бабуся заповідала лише квартиру, а не шафи, столи та техніку. “Взяли на згадку про маму”.

Мати кілька разів дзвонила Лізі і намагалася вмовити її віддати їй квартиру, тиснула на те, що все життя прожила на пташиних правах у тісній двійці з батьком Лізи. “Ти навіть не уявляєш, як усі ці роки мені було важко жити пліч-о-пліч зі свекрухою, з татом і тобою”.

Ліза, можливо, піддалася б на ці вмовляння, але її зупиняла думка про віроломно вивезені меблі та техніку.

Мати звинуватила дочку в тому, що вона цими подарунками “пустила пилюку в очі бабусі”. А Ліза нічого нікому не пускала, вона робила це щиро.

Думка про те, що Ліза тепер повноправна власниця квартири, її зовсім не гріє. У неї було набагато більше, ніж квартира – мама, дядько, двоюрідні брати та сестри. Але всі вони тепер із Лізою знатися не хочуть. Була родина – і немає родини Тільки погрози та прокляття.