У сина ангельський терпець, а от у мене ні, тому з його дружиною-істеричкою спілкуватися не хочу

Я не маю права засуджувати вибір сина. Йому зі своєю дзвіниці, звісно, ​​видніше, з ким одружуватися, але сама з його дружиною спілкуватися більше не хочу. Навіть формальні привітання зі святами через смс більше не надсилатиму, бо вона і на це примудряється образитися і щось мені висловити.

А я вже втомилася входити у становище, робити знижку на вік та темперамент. Виховання у людини або є, або ні. Ось у невістки його немає, якщо не може свій склочний характер на прив’язі тримати.

Все почалося ще з весілля. У нас тоді за півроку до весілля мама мого чоловіка потрапила до лікарні. Був складний перелом, довелося робити операцію, ставити протез суглоба, це дуже нервово і дорого вийшло.

Сина ми одразу попередили, що всі відкладені йому на подарунок гроші в нас пішли. Тому на весілля ми нічого подарувати йому не зможемо.

Він був у курсі ситуації, сказав, що все розуміє і нічого йому не треба. А ось його невістка прямо на весіллі видала на весь зал “а що, батьки мого чоловіка не вважають його весілля гідним для подарунка приводом?”.

У мене одразу настрій зник там залишатися, у чоловіка теж, але син упросив не приймати близько до серця, просто наречена у нього на нервах, от і перебрала трохи.

Я потім дуже намагалася вдавати, що нічого не сталося, продовжувала нормально спілкуватися з невісткою. Але вона сама щоразу знаходила привід для скандалу.

Не так їй щось сказали, не так на неї подивилися, чи то подарували, чи не з тією інтонацією повідомлення написали. Ось останнє довело мене остаточно.

Писала їй вітання на 8 березня. Нас у місті не було, ми до сестри у гості їздили. із сином та його дружиною хотіли посидіти після повернення. Але й зі святом зовсім не привітати теж було б непристойно. Тільки особисто з нею розмовляти в мене бажання не було, вона вже знайде, як настрій зіпсувати.

Написала повідомлення, привітала зі святом, побажала всякого доброго, а у відповідь отримала “дякую, але таким тоном можна було взагалі не вітати”.

Яким тоном у повідомленні треба було писати? Я ось писала, як мені здавалося, нормальним тоном, а невістка щось там собі вигадала.

Мені, недалекій, потім пояснив син, що вона образилася на знаки оклику. Вона це інтерпретувала так, ніби я на неї мало не накричала.

Я вже втомилася чути пробачення сина за його другу половинку. Що примітно, сама вона жодного разу особисто не вибачилася, мабуть, вважає себе вище за це. Але й у мене немає жодної мотивації терпіти й надалі всі її витівки. Прогинатись під цю істеричку я не збираюся, бачити і чути її бажанням не горю.

Так я синові й сказала. Йому подобається – нехай він з нею і живе. Для нього в нашому будинку завжди двері відчинені, а її я бачити не хочу.