– У мами взагалі ювілей. Якби у мене була можливість, я зробила б їй такий подарунок, – висловилася зовиця

Як же мене дратує сестра чоловіка. Вона мене взагалі завжди дратувала, але зараз вона примудрилася перевершити саму себе. Причиною тому став ювілей свекрухи.

Цього року свекрусі виповнюється шістдесят п’ять років. І із цього приводу вона зробила замовлення на подарунок. А захотілося мамі чоловіка побалувати себе гарнітуром із сережок та кільця.

Все б нічого, якби цей подарунок не коштував трохи більше вісімдесяти тисяч. Непогано так свекруха розмахнулася, правда? Причому ми з чоловіком жодного разу не олігархи, які можуть такі гроші спустити та не помітити.

Такі гроші у нас є, але це плід багаторічної праці, ми на машину збираємо. Тому витрачати ці гроші на цяцьки, щоб свекруха потішилася, я зовсім не хочу.

Чоловік від маминого запиту теж шокований. Зрозуміло, що ювілей, усі справи, подарунок потрібен хороший, але не за такі гроші. А зараз під натиском своєї сестри починає потихеньку здавати назад.

Зовиця ж зараз сидить у декреті, мама постійно їй тягає продукти сумками, допомагає грошима і на який подарунок з її боку розраховувати не доводиться.

Я б не психовала б так, якби зовиця не лізла зі своїми п’ятьма копійками до цього питання. Вона знає, що її мати запросила у подарунок на день народження, і вважає це цілком нормальним.

– У мами взагалі ювілей. Якби у мене була можливість, я зробила б їй такий подарунок, – заявила нам зовиця.

Зручно таке говорити, коли точно знаєш, що тобі в цих витратах не доведеться брати участь. “А ось я б” дуже здорово говорити, коли точно знаєш, що це ні до чого не зобов’язує.

Але найгірше, що чоловік через сестру почав змінювати свою риторику. Якщо спочатку було “ну мати губу і розкатала”, то тепер все частіше миготить “все ж у неї ювілей, а цей гарнітур її мрія”.

Я ось про машину мрію і що тепер? Якщо ми зараз усі гроші вбухаємо в подарунок свекрусі, то скільки ми заново будемо збирати? П’ять років, десять?

Так, чесно кажучи, я не маю жодного приводу робити свекрусі такі дорогі подарунки. Вона не допомагала нам з покупкою квартири, не сиділа з нашою дитиною, не дарувала мені нічого дорогого.

З плюсів – вона в наше життя не надто лізла. Із сином спілкувалася в основному по телефону, онука бачила на свята, з інспекціями до нас не завалювалася.

У неї завжди більше турбот було про дочку. Спочатку в інше місто до неї в гуртожитку моталася з продуктами, потім збирала посаг на весілля, тому під час вагітності носилася довкола, ніби вона перша жінка, якій належить народжувати.

Тепер постійно ходить допомагати з дитиною і приносить продукти пакетами, тому що зовиці не хотілося чекати, доки вони хоч трохи встануть на ноги, вона вирішила одразу народжувати. А чоловік її стільки не заробляє, щоб сім’я під часдекрету нічого не потребувала.

Мене все це не чіпає, ми й самі справляємося, хоч як не чіпає – зовиця і з нас намагалася гроші тягнути, але я їй швидко руки відбила від нашого гаманця.

Але тепер ситуація мені зовсім не подобається. “Якби я мала можливість” – як шкода, що в тебе її немає! А якщо ні, то й не треба іншим про це у вуха дмухати.

Чоловікові я сказала, що йому варто поговорити з мамою і нагадати, що ми не олігархи, нехай вибере скромніший подарунок. А ось зовиця вийде з декрету – нехай дарує.

Чоловік мнеться і не хоче з мамою розмовляти, закономірно побоюючись скандалу. Я не кваплю, бо свою позицію я окреслила: у нас немає зайвих грошей, а ті, що є, потрібні нам самим. Сподіваюся, я була досить переконлива, і він усе зрозумів.