Тимофій не послухався дружину. Адже вона просила не запрошувати в гості Арсена

Ліда суворо подивилася на чоловіка.

— Навіщо ти його покликав? — спитала вона.

— Я не кликав його, — почав виправдовуватися Тимофій. – Він сам.

– Що сам? Сам себе запросив на мій день народження? Так чи що?

— У певному розумінні — так. Саме так.

— Тимофію, що ти зараз кажеш — це нісенітниця! М’яко кажучи.

— Ну, чому одразу нісенітниця. Зовсім не нісенітниця. Просто вчора, наприкінці робочого дня, Арсен підійшов до мене і нагадав, що завтра день народження.

– І що? Ну, нагадав і добре. Кликати його навіщо було?

— Та кажу тобі, що я не кликав його. Не кликав.

— Тоді чого ти взяв, що сьогодні він теж прийде до нас у гості?

— Арсен сказав, що оскільки йдеться про круглу дату, а ти — єдина (в його оточенні) жінка, яку він поважає, то через це він приготував тобі подарунок.

– Мені не потрібні його подарунки! – не витримала і підвищила голос Ліда. — Мені взагалі від нього нічого не потрібно. І поваги від нього мені також не потрібно. Якось і без нього проживу. А подарунки свої нехай дарує своїй дружині.

— Але ж ти знаєш, що він не має дружини! — вигукнув Тимофій.

– Добре, – Ліда намагалася залишатися спокійною і тримала себе в руках. — Припустимо, він не має дружини. Але ж жінка в нього, напевно, є. Нехай навіть не дружина.

– Не знаю. Є, мабуть.

— Ось нехай її поважає та подарунки їй дарує.

— Слухай, Ліда, чому ти його так не любиш?

– Не люблю?! – не витримала і вигукнула Ліда. – Ха-ха. Ні, дорогенький. Давай будемо один з одним чесними. Я його не люблю. Я його зневажаю.

– За що, Ліао? Я не розумію.

– За що? Ти ще питаєш?

– Він мій друг. Ми товаришуємо ще зі школи.

— І тому я мушу терпіти цього грубого й вульгарного зануду у своєму домі?

— Ну, чому одразу «зануду»? Чому «вульгарного»?

– А хто ж він? Якщо всіма своїми діями, своїми словами та вчинками він у всіх наших друзів та знайомих викликає тугу та роздратування, і всім набридає. Хто ж як не зануда?

– Ну не знаю. Коли ми навчалися у школі, то всім його жарти подобалися.

— І жарти його грубі та вульгарні. І не смішні. Я припускаю, що коли ви навчалися у школі, це було весело. Але тепер, Тимофію! Вам уже сорок років! Може, настав час стати дорослими?

— Згоден, що його жарти не завжди веселі. Так, у нього неприємний голос і вічно незадоволене обличчя. І що? Тільки за це зневажати людину?

— Та хіба це тільки в цьому?

– А що ще?

— А його повчеаня? – відповіла Ліда. — І все це на тлі його перекошеної від агресії фізіономії? Це, на твою думку, нормально?

— Просто людина любить вчити інших людей жити. А негативні емоції, що його переповнюють, відбиваються на його обличчі.

— Він ненавидить людей, Тимофій. Розумієш? Ненавидить. І як він може їх чогось вчити?

– Ти перебільшуєш. Люди, які ненавидять інших людей, вони зазвичай уникають суспільства. Уникають! Розумієш? Хоча Арсен, навпаки.

– Що навпаки?

— Тягнеться до людей.

— Від того, що твій Арсен одночасно й ненавидить людей і тягнеться до них, легше не стає.

– Лідо, ти перебільшуєш…

– Від цього стає ще страшніше.

— Але ж Арсен любить нас! — вигукнув Тимофій. – І тебе, і мене. І дітей наших любить.

— А ось зараз, коли ти заговорив про любов Арсена до мене і до тебе, а також і до наших дітей, стало зовсім страшно.

— Ти не віриш у те, що Арсен здатний відчувати до нас добрі почуття?

– Вірю. Але це й лякає. Але навіть якщо він і здатний. Що з того?

– Як що? Я не розумію тебе.

— Якщо решту, хто буває в нашому домі, він ненавидить.

— Він просто чесно каже людям правду в обличчя.

– Правду?! Ти вважаєш, що він каже правду?!

— Я вважаю, Ліда, що…

— А, на мою думку, він каже людям гидоти.

– Він чесний. Відкрито каже все, що думає.

— Говорити те, що думаєш, і говорити правду — це не одне й те саме.

– Згоден. Слова Арсена іноді дуже грубі, різкі, сильно перебільшені та не відображають істини.

– Не іноді! – рішуче заявила Ліда. – А завжди! І чим більше він вип’є, тим рішучішим стає у своїх сумнівних висновках.

– Нехай так. Але він хоче якнайкраще. Він, як той мудрець (забув його прізвище), який жив у бочці та говорив людям правду. Арсена можна зрозуміти. Життя Арсена – не цукор.

– Ти знаєш, – сказала Ліда, – а я чомусь не дивуюсь тому, що йому несолодко в житті. Дивно було б інше.

— У нього зараз не все добре у стосунках з батьками. І тому багато п’є.

— Скільки його знаю, а ми разом уже майже тринадцять років, у нього завжди з батьками було не все благополучно.

— І на роботі має проблеми.

— І цей його стан є перманентним.

– Як це? – не зрозумів Тимофій.

— Тривало, постійно, безперервно, — відповіла Ліда.

— Можливо, його скоро звільнять, — жалібно промовив Тимофій.

– Давно пора. Дивно, що досі цього не сталося.

— Ти жорстока до людей, Ліда.

— Це мій день народження, Тимофій. Чи можу я хоча б цього дня не бачити серед гостей того, хто мені неприємний?

– Можеш, звичайно. Але…

— Що?

— Треба бути добрішою до людей, Ліда.

– Добрішою?

— Милосерднішою.. Я розумію, що простягати руку тому, кого зневажаєш, це не так просто. Але Арсен… Адже він… Як дитина.

– Хто дитина? – не зрозуміла Ліда. — Арсен — дитина?

– Ну звичайно! — радісно відповів Тимофій. – Суща дитина. І його не слід сприймати серйозно. Ось я тобі зараз розповім історію. Вчора до нас до цеху прибуло нове обладнання. А я, оскільки був зайнятий, послав Арсена як свого заступника простежити за розвантаженням. Так він…

Тимофій розповідав, як саме Арсен займався прийманням обладнання, а Ліда його не чула. Вона з тугою дивилася на чоловіка і думала про щось своє.

— Ну, тепер, Ліда, ти розумієш, що на нього не можна гніватися? — промовив Тимофій.

– Ти так думаєш? — задумливо перепитала Ліда.

Вона вже зрозуміла, що сперечатися з чоловіком марно.

– Звичайно! — радісно відповів Тимофій. — На нього навіть сердитись не можна. Маленька дитина. І в школі таким самим був, і в інституті, і зараз, на роботі. До того ж подарунок тобі приготував. Сказав, що дуже довго шукав його. Сказав, що ти давно мріяла про такий подарунок. Вилаяв мене за те, що я досі не подарував тобі це.

– Що це? – не зрозуміла Ліда.

– Не знаю що. Арсен сказав, що це сюрприз.

— Тимофій, ти мене не чуєш? — жалібно спитала Ліда.

Вона ще на щось сподівалася.

— Я чую,— відповів Тимофій,— але почуй і ти мене.

Ліда зрозуміла, що сподіватися більше нема рації. А в цей час до кімнати до батьків увійшли діти.

— Ми почули, мамо, — несміливо промовила одинадцятирічна Соня, — що сьогодні на твій день народження прийде дядько Арсен?

– Так, діти, – відповіла Ліда. — Ваш тато запросив його.

– Я не запрошував! — закричав Тимофій. — Скільки можна повторювати?

— Татку,— благав дев’ятирічний Гордій, ховаючись за спиною сестри,— а давай не пустимо сьогодні до нас дядька Арсена?

— Будь ласка, тату, — попросила Соня.

– Вам він що поганого зробив?! — вигукнув Тимофій.

– Ми боїмося його, – відповіли діти. — Можна, якщо він прийде, ми зі своєї кімнати не виходитимемо?

– Ні! — рішуче відповів Тимофій. – Так не можна. І взагалі! Хто вам дав право так міркувати про дорослу людину. От станете дорослими, тоді і…. А то, бач! Дядько Арсен їм, бачте, не догодив. Сьогодні дядько Арсен, а завтра кого ще я не маю пускати до свого дому? Марш до своєї кімнати. І щоб коли прийдуть гості, сиділи за столом. Разом із усіма. Зрозуміло?

– Ясно, – тихо відповіли діти. — А можна ми сидітимемо подалі від дядька Арсена?

— Можна, — відповів Тимофій.

Діти сумно зітхнули та пішли до себе.

— Я так зрозуміла, що розмова на цьому закінчена? — спитала Ліда.

— Так, — відповів Тимофій. – Закінчена.

– Дивись! Ти ще маєш можливість зателефонувати йому і попросити не приходити.

– Я цього не зроблю.

– Зрозуміло, – сказала Ліда. – Гаразд. Але я тебе просила не запрошувати його.

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів Тимофій.

– Нічого, – відповіла вона, – піду готуватися до свята.

І Ліда вийшла з кімнати. Тимофій заспокоївся і пішов допомагати дружині. А за годину під’їхав Арсена.

— Ти чого так рано? — Тимофій здивовано зустрів друга. — Зараз лише дванадцята година. Свято ж о шостій вечора.

– Хіба? – здивувався Арсен. — Ти ж говорив о дванадцятій.

— Я говорив о шостій.

— Все у вас не як у людей, — гидливо промовив Арсен.

До передпокою виглянули зі своєї кімнати діти. Побачивши, хто прийшов, одразу сховалися назад. Арсен помітив це.

— Навіщо ж ти, Тимофію, налаштовуєш своїх дітей проти мене? — спитав він.

– Я? — здивувався Тимофій, озираючись на всі боки. — Я нікого не налаштовую. Навпаки, я завжди…

Арсен зробив кисле обличчя.

– Лідія де? — спитав він. – Чому не виходить? Поклич її.

— Так ще немає її.

– Як це? – не зрозумів Арсен. — А де ж вона вештається?

— Вона зараз у СПА салоні. Звідти до салону краси піде. Я їй на день народження подарував абонементи і туди, і туди на річне обслуговування…

Арсен знову зморщився і покрутив головою.

– Ти спеціально, чи що? — спитав він. — Адже знав, що прийду, і відправив її подалі? Чи не хочеш, щоб ми бачилися? Так? Ревнуєш?

– Ти в своєму розумі?! — вигукнув Тимофій.

— Жартую я, — сказав Арсен. — Жартую. Жартів не розумієш.

— Я не ревную, просто…

— Все в тебе просто, Тимофій, — сказав Арснн. – Гаразд. Я пішов. Сподіваюся, до шостої вона вдома буде, — і в’їдливо посміхнувшись, додав, — ревнивець.

– Слухай, ти! — серйозно промовив Тимофій.

— Ну, — гидливо випнувши нижню губу, відповів Арсен.

— Я думаю, — продовжив Тимофій, — що ти, звичайно, мені друг, і таке інше, але…

— Та жартую я, — сказав Арсен. — Жартую. Коли тільки навчитеся жарти розуміти.

Арсен вийшов із квартири.

– До шостої повернуся, – не обертаючись вимовив він, – сподіваюся, що на той час Ліда буде вдома. У мене подарунок для неї. До того ж, мені треба їй багато сказати.

– Що сказати? — Тимофію раптом стало тривожно.

— Почуєш, — відповів Арсен. – Всьому свій час.

Настало шоста вечора.

Арсен зайшов у квартиру разом із іншими гостями, які приїхали у цей час. І поки всі інші гості вітали господиню, Арсен, ні слова не кажучи, одразу пройшов до вітальні і сів за стіл. Він знав, де сидітиме Ліда, і тому вибрав місце, щоб бути поруч із нею.

А коли всі сіли за стіл, Арсен підвівся з-за столу. Він попросив тиші. Усі замовкли. У руках Арсена був портфель.

— Ось скільки я тебе знаю, Ліда, — сказав Арсен, — а знаю я тебе давно і часто буваю у вас у домі… Перш ніж продовжити,

Аврсен витримав невелику паузу.

– Ліда! – з перекошеним від злості обличчям, сказав він. — Я весь цей час мовчки спостерігав за тим, що відбувається у твоєму домі. Всі ці гості, яких ти називаєш своїми друзями, вони не варті тебе. Тут за цим столом взагалі немає нікого, хто був би гідний тебе. Слова, які вони кажуть. Подарунки, які вони подарували тобі…

Арсен відкрив портфель і дістав з нього коробку.

— Скажу чесно, Лідо, — продовжив Арсен, — ти погана господиня. Бо зовсім не вмієш готувати. Ось, наприклад, твої пельмені чи вареники. Адже їх неможливо їсти.

Саме в цей момент усі, в тому числі й Тимофій, зрозуміли, що у Арсена явно не все гаразд із головою. І треба щось робити. Двоє чоловіків і Тимофій уже хотіли вивести Арсена. Але Ліда жестом дала їм зрозуміти, щоб нічого не робили і дали договорити.

Після цього Ліда багатозначно кивнула свекрусі. Та у відповідь теж багатозначно кивнула, взяла Соню і Гордія, що сиділи поруч із нею, і вийшла з ними з вітальні.

– А все чому? — вів далі Арсен. – Все тому, що ти не вмієш ліпити вареники. І пельмені теж не вмієш ліпити. І тому на твій день народження, на твоє тридцятип’ятиріччя, я вирішив подарувати тобі машинку для ліплення пельменів та вареників.

З цими словами Арсен простяг Ліді коробку.

— Дякую, Арсен, — відповіла Ліда. – Це дуже мило з твого боку.

— Це ще не все, — вів далі Арсен. — Я хочу, щоб всі, хто сидів за цим столом, знали, яка ти чудова жінка. А твій чоловік, котрий тільки завдяки тобі став начальником цеху, цього не цінує. До речі, я не казав тобі?

– Що? – не зрозуміла Ліда.

— Я впевнений, що твій чоловік має іншу жінку, — спокійно відповів Арсен. — І моя тобі порада, Ліда. Іди від нього.

– До кого? — спитала Ліда.

– До мене! – відповів Арсен. — До кого ще? Повір, завдяки твоїй допомозі, я досягну більше, ніж твій чоловік. Ти марно витрачаєш на нього свій час.

— А як наші діти? — спитала Ліда.

— А дітей хай собі забирає, — впевнено відповів Арсен. — Нам чужого не треба. У нас із тобою будуть інші діти. Кращі за цих.

— Ти впевнений, що наші з тобою діти будуть кращими?

– А ти сумніваєшся?

— Ні, але…

— Подивися на свого чоловіка, — сказав Арсен. — Подивися, подивися. Ось уже п’ять років сидить на посаді начальника цеху. Приліпився і не відірвати. Сам не йде вище. І мені не дає. Твій чоловік, він як той собака на сіні. Інший би на його місці вже давно головним інженером би став. А він?

— А в собі ти певен? — спитала Ліда.

— Якщо поряд зі мною буде така жінка, як ти, Ліда, — відповів Арсен, — я тобі обіцяю, що вже за три роки не те що головним інженером, директором заводу стану. Я в міністерстві працюватиму. Спочатку, звісно, ​​заступником. Ну, а там, дивишся, і до міністра доросту. А? Ти як, Ліда? Згодна? Десять років, і ти дружина міністра!

– Заманливо, – відповіла Ліда.

– Ще б! — вигукнув Арсен.

– Умовив, – впевнено сказала Ліда. – Я згодна.

— У такому разі, я вже зараз залишаюся в тебе, — сказав Арсен, — оскільки своєї квартири в мене немає. Адже ти знаєш, що я з батьками живу. А я знаю, що то квартира твоя. Тимофій має свою квартиру. Там і ваші діти ваші зареєстровані. От нехай Тимофій та діти туди й провалюють. Правильно?

– Правильно, – відповіла Ліда.

– Нам тут і без них тісно.

– А гості? — спитала Ліда.

– Гості? – перепитав Арсен. – Які гості?

Він глянув навкруги.

— Жалюгідні люди, — сердито промовив Арсен, опускаючись на своє місце. — Думають лише про своє благополуччя. Правди не люблять. Ображаються, коли чують її. Їх, Ліда, теж треба гнати. Це не ті люди, які мають тебе оточувати. Пліткарі, заздрісники. Інтригани. Ми заведемо нових друзів.

— Невже нові будуть кращі за цих?

– Набагато кращі! Обіцяю. Я приведу до твоєї хати таких людей, пальчики оближеш.

— Ходімо геть, — сказала Ліда. — Я з Тимофієм розлучаюся і виходжу заміж за Арсена. І тепер маю інших друзів.

Тимофій із подивом дивився, як усі гості, ні слова не кажучи, як по команді, без обурення та запитань піднялися зі своїх місць і покинули квартиру. За столом залишилися лише Ліда, Тимофій та Арсен.

– А тобі що? — спитав Арсен. — Особливе запрошення потрібне?

– Ліда? — звернувся Тимофій до дружини. – Як це все розуміти?

– Як розуміти? – здивувалася Ліда. — Хіба це не твій друг?

— Мій, але… На мою думку, жарт затягнувся.

– Я не жартую, – сказав Арсен.

— Я ж тебе просила, не запрошувати його, — сказала Ліда. – Ти не послухався. Сам винен. Арсен залишається тут. А ти з дітьми їдеш до своєї мами.

— Речі твої ми тобі пізніше надішлемо, — сказав Арсен, — з кур’єром.

Тимофій скочив із-за столу.

— Тільки спробуй мене хоч пальцем торкнутися, — сказав Арсен. – Засуджу. Сядеш на довгий термін. А дітей твоїх до дитячого будинку здам. Правильно, Ліда?

– Все правильно, – відповіла Ліда. — Тобі краще піти, Тимофію. Від гріха подалі.

– Ліда!

– Що?

— Але ж так не можна! Невже ти не розумієш?

— Я ж тебе попереджала, що то за людина. А ти що мені сказав?

– Я був не правий. Прости мене. Тепер тільки я бачу, яка це чудовисько.

— Ти справді бачиш це?

– Бачу!

— І ти справді каєшся, що досі не припинив з ним стосунки?

— Каюсь.

— А якщо я залишуся з тобою, ти не клопотатимеш за нього перед начальством?

— Вважай, що його вже звільнено!

— У такому разі можеш викинути свого Арсена з квартири та сказати гостям, щоб вони поверталися до квартири, — сказала Ліда. – Виставу закінчено.

– Вистава? – не зрозумів Тимофій.

— Я заздалегідь обдзвонила всіх наших гостей і попередила: якщо вони хочуть назавжди позбутися Арсена, то за моєю командою вони всі повинні покинути квартиру і чекати внизу. І маму твою я теж попередила, щоб на мій сигнал відвела дітей.

Тимофій кілька разів мовчки кивнув головою. Йому стало зрозуміло.

– Як викинути? — не зрозумів Арсен, коли Тимофій тяг його за комір до виходу. – На якій підставі. Я друг сім’ї. Зрештою, я твій друг, Тимофій. Невже ти проміняєш нашу з тобою дружбу на якусь…

Тимофій посадив його в таксі.

— То був жарт, Тимофію, — кричав Арсен. – Жарт. Що ви, жартів не знаєте. Грубі, заздрісні люди, які не люблять правди. Але хто вам її скаже ще, якщо не я. Хто?

— Їдьте, — сказав Тимофій, зачиняючи двері машини.

Машина поїхала, назавжди забираючи Арсена з життя Ліди, її дітей та друзів.

А ось із життя Тимофія Арсен назавжди зник трохи згодом. Директор заводу запропонував Арсену два варіанти: по-власному або за профнепридатність. Арсен вибрав по-власному.