– Ти забув, що це моє житло, а не гуртожиток для твоїх родичів? – з викликом сказала я, коли до нас знову приїхали його далекі гості

Марина відсторонено дивилася у вікно. Вона не помічала, як мимо пролітали птахи, як настав вечір. У голові Марини крутилися ті самі думки:

«Знову гості. І знову без попередження. Нічого не робитиму особливого, нехай знають, що на них не чекали. Набридло.» Чоловік буквально кілька хвилин тому зателефонував та поставив перед фактом дружину.

У квартирі було тихо. Проте Марина знала – це лише тимчасове затишшя. Скоро повернеться Михайло, привівши із собою далеких родичів. І тиші настане кінець.

Михайло натхненно повідомив, що його тітка та дядько заїдуть на кілька днів. Рідні треба вирішити якісь питання у місті. За словами Михайла, вони пробудуть у гостях недовго. Але Марину вже не була такою наївною. Її будинок знову перетворюється на готель для чужих людей.

Квартира, де вони з Михайлом прожили п’ять років, дісталася Марині від бабусі. Просторі кімнати, великі вікна, багато світла. Марина любила це місце. Тут було затишно, тихо та спокійно. Але останнім часом затишок почав випаровуватись з кожним новим візитом родичів Михайла. Він був людиною сімейною, цінував зв’язок із близькими. Незабаром візити перестали бути нечастими.

На початку Марина не заперечувала. Вона з радістю зустрічала, годувала та розважала гостей. Родичі Міші проводили у їхній квартирі усі свята. Марині здавалося, що так і має бути.

Але згодом усе змінилося. Михайло почав запрошувати родичів на більш тривалі візити. Дні перетворювалися на тижні, а іноді й на місяці. Родичі, здавалося, вже не просто заїжджали на кілька днів. Вони цілеспрямовано залишалися на довгі терміни, не думаючи про те, що Марина та Михайло живуть у цій квартирі вдвох.

– Ну що, ти приготувала вечерю?

Марина здригнулася, не очікуючи почути голос чоловіка. Вона навіть не помітила, як Мишко повернувся додому.

– Звичайно, – коротко відповіла Марина, не відриваючи погляду від вікна. – Але він звичайнісінький. Без вишукувань.

Михайло підійшов ближче і зазирнув у каструлі на плиті.

– Чудово. Ситний і це головне. Треба буде погодувати дядька і тітку, вони скоро прийдуть. Ти ж не проти, так? Господиня моя.

Марина різко обернулася і подивилася на нього. Мишко говорив так, ніби думка дружини його зовсім не цікавила.

– Михайле, – голос Марини видавав напругу, – ти знову запросив гостей. І знову без попередження. Таке відбувається надто часто.

– Та що такого? – здивувався Михайло, явно не розуміючи, в чому проблема. – Вони ж сім’я. Усього на пару днів. Ми завжди раді допомогти.

– Кілька днів? – Марина посміхнулася. – Минулого разу «пару днів» перетворилися на тиждень. І вони поїхали лише тому, що я наполягла. Ти взагалі розумієш, що це не гуртожиток, а мій дім?

Михайло насупився. Чоловік спробував пом’якшити гнів Марини:

– Марино, ти завжди була такою гостинною. Що змінилося? Вони ж не назавжди, просто заїжджають на якийсь час. Ти сама знаєш, у них проблеми.

Марина підвелася з місця. Їй насилу вдавалося стримувати лють, що зростала всередині. Кілька тижнів Марина мовчки терпіла. Але чаша виявилася переповненою.

– Труднощі? – невдоволено сказала Марина. – У них завжди якісь справи, приводи! Але страждаємо через їхні проблеми лише ми! Мишко, ти навіть не цікавишся, чи я хочу їх бачити у своєму будинку! Або не питаєш, чи готова я до візиту гостей. Ти просто наводиш їх та ставиш перед фактом.

Михайло спробував заперечити, але Марина не надала йому можливості.

– Я втомилася, Міша. Втомилася від того, що мене тут не питають, що мене ніхто не слухає. Це мій дім, розумієш? Я його успадкувала. Я тут господиня, а не твоя тітка, дядько чи хтось ще. Хіба ми не можемо пожити нормально спокійно своєю родиною без зайвих людей? І якщо ти цього не розумієш, то ми маємо проблему.

Михайло не подобалося, коли Марина так різко говорила про родичів. Але ситуація виходила з-під контролю. Йому треба було знайти спосіб з усім розібратися, нікого не образивши. Було складно, адже Михайло завжди на перше місце ставив сім’ю та не звик відмовляти рідні.

– Я розумію, що це складно, – Михайло ретельно підбирав слова. – Але вони справді потребують нашої допомоги. Ти ж не хочеш, щоб рідня опинилася на вулиці, правда?

Марина стиснула зуби. Ці слова були для неї як червона ганчірка для бика.

– Ні, я не хочу, щоб хтось опинився на вулиці. Але я не готова постійно жертвувати своїм комфортом заради численних родичів! Я більше не можу так. Це наш дім! А я вже почуваюся тут чужою, – випалила Марина.

Марина відійшла від чоловіка, намагаючись сховати сльози.

– Я завжди підтримувала твою рідню, допомагала чим могла. Але вони стали зловживати моєю добротою. Я втомилася підлаштовуватися під чужих людей, – сказала Марина.

Михайло зітхнув і потер віски. Він не чекав такого повороту і не знав, що відповісти Марині. Михайло не розумів, чому Марина роздмухує з мухи слона. Але він знав Марину і розумів, що вона не відступить. Її слова були просто спалахом емоцій – це була вимога.

– Гаразд, – нарешті сказав він, намагаючись говорити якомога м’якше. – Я поговорю з ними. Попрошу поїхати раніше.

– Ні, Мишко, – перебила його Марина, – вони мають виїхати сьогодні. Я більше не збираюся чекати та терпіти.

Михайло завмер, розуміючи, що відступати більше нема куди.

– Добре, – сказав він тихо. – Я скажу їм.

Марина дивилася на чоловіка. Напруга почала покидати її. Марині не подобалося сваритися та сперечатися з чоловіком. Але ця ситуація потребувала жорсткого рішення. Їй набридло жити в оточенні гостей та родичів чоловіка.

Марина видихнула, коли Мишко пішов до гостей. Хоч питання з ріднею вони вирішили, але в їхньому житті залишалося чимало проблем. Марина більше не хотіла миритися з порушенням особистих кордонів. Вона не могла пропустити навіть близьких. Її ультиматум похитнув стосунки із Михайлом. Звісно, ​​чоловік погодився вивести гостей. Але між ними утворився розкол.

Марина чула, як гості почали збиратися додому. Незабаром вхідні двері зачинилися, а в квартирі запанувала тиша. Хоча Марина знала – це затишшя перед бурею. Михайло впав на диван у вітальні і дивився на одну точку. Він обмірковував події останньої години. Марина уважно стежила за чоловіком. Чоловік не витримав і сказав:

– Ти ж розумієш, що це був вимушений крок? Я звик допомагати сім’ї, бути поруч із ними. І ти це знала, Марино, ще до того, як ми побралися.

– Я бачила, як ти прив’язаний до сім’ї, – слова давалися Марині важко. – Але мій дім – не готель для твоєї рідні. Ти не можеш без мого дозволу приводити сюди сторонніх!

Михайло потер обличчя руками, ніби намагаючись змити тягар розмови.

– Я розумію, що це неправильно. Але ж вони сім’я. Ти знаєш, як у нас заведено. Ми завжди підтримуємо одне одного.

– Так, я це розумію, – її голос тремтів від стримуваних емоцій. – Але ти не розумієш головного: це мій дім, Мишко. Тут мої правила. Я більше не можу миритися з тим, що ти просто наводиш сюди когось захочеш, не питаючи мене. Я так більше не можу жити.

Михайло замовк. Слова Марини щось зачепили всередині нього. Мишко по-новому глянув на дружину. Він нарешті зрозумів, що весь цей час зачіпав її, порушував її кордони. Для нього родичі завжди були на першому місці. Але, здається, Марина все бачила інакше.

– І що ти пропонуєш? – нарешті спитав Мишко. – Ми не можемо просто припинити допомагати родичам.

– Я цього й не прошу! – відповіла Марина. – Але ти маєш зрозуміти, що це наш дім. І мої межі більше не можна ігнорувати. Якщо тобі це складно, то я не думаю, що нам вдасться вжитися під одним дахом.

Михайло почав навертати кола по кімнаті.

– Ти хочеш розлучитися? – гірко спитав він.

У Марини стислося серце. Вона не хотіла кидати Мішу, але їхні проблеми збиралися кілька місяців. Вони вже кілька місяців рухалися до цієї точки.

– Я тебе кохаю, – тихо промовила Марина. – Але я більше не дозволю тобі витирати ноги об мої бажання. Якщо це означає, що нам потрібно пожити окремо або навіть розлучитися.

Марина обірвала пропозицію на середині. Чоловік завмер, не вірячи своїм вухам.

-Ти серйозно?

– Так. Мені потрібен свій простір – окремий! Тобі також. І мені треба зрозуміти, Мишко, на що перетворився наш шлюб, – Марина говорила рівно.

Михайло обмірковував слова дружини. Слова Марини неприємно здивували його. Він вірив, що будь-які труднощі вони пройдуть. Але тепер Мишко почав розуміти, що зовсім не зважав на стан дружини.

– Гаразд. Якщо ти думаєш, що це піде нам на користь, то я згоден.

Мишко навіть не намагався переконати дружину.

З плечей Марини ніби вантаж упав. Вона відчула свободу та порожнечу одночасно. Марина любила чоловіка, але їхній шлюб перестав бути єдиним цілим.

***

Минуло кілька тижнів після того, як Михайло з’їхав. Спочатку квартира здавалася Марині надто тихою, порожньою та чужою. Але вона швидко звикла до спокою, навчилася їм насолоджуватися. Дім Марини став тим місцем, де їй не треба було ні під кого пристосовуватись.

Мишко дзвонив, але рідко. Якщо вони зустрічалися, то розмови були короткі, навіть формальні. Їхні стосунки втратили колишню легкість. Подружжя розуміло, що навряд чи знову житиме під одним дахом. Але поки що ніхто не наважувався порушити цю тему.

Якось увечері Марині зателефонував Михайло. Його голос був невпевненим.

– Привіт, я довго думав і зрозумів, що нам треба серйозно поговорити. Зустрінемось?

Марина на мить завмерла. Вона готувала себе до цієї розмови. Але все одно затремтіла через слова чоловіка. Після короткої паузи Марина погодилася на зустріч.

Подружжя зустрілося у улюбленому кафе біля будинку. Між ними все ще витала незручність. Михайло покрутив у руках чашку і почав:

– Я багато думав про нас. Зараз я розумію, що не мав рації, що зачіпав тебе. Але й ти винна. Чому тобі не подобалося те, що я допомагав сім’ї?

Марина мовчки слухала чоловіка.

– Ти ж завжди казала, що сім’я важлива. Але тільки не моя? Побачивши родичів ти змінювалася. Марино, в останні місяці ти сильно відсторонилася.

Марина не змогла стримати важкого зітхання.

– Міша, я ніколи не була проти твоєї родини. Підтримувати рідних – це одне. Але ви використовували мене, забували про мої бажання та інтереси. Я хочу, щоб мій дім був місцем, де мої межі шанують.

Михайло кивнув, хоч не до кінця розумів дружину.

– Я зрозумів. Ми дуже різні, Марино. Мені потрібна домівка, де рідним будуть раді. А тобі потрібна тиша.

Подружжя замовкло. Прірва між ними ставала все більше.

– Ти мала рацію, – тихо сказав Мишко. – Нам треба розлучитися.

Марина кивнула. Вона вже давно зрозуміла, що їхній шлюб не має майбутнього. Але Марині все одно було боляче.

Незабаром вони подали на розлучення. Все пройшло спокійно, без скандалів, закидів та поділу майна. Михайло поїхав до родичів. На той момент їх шляхи розійшлися остаточно.

Після розлучення Марина була щасливою. Квартира належала лише їй. Вона могла розслабитися та розважатися як хотіла. Завдяки шлюбу з Михайлом Марина зрозуміла, що більше нікому не дозволить порушувати її кордони. Навіть найближчим людям. Ніхто не посміє відібрати в неї незалежність, зазіхати на її інтереси, гордість чи майно.