— Ти отримаєш квартиру, коханий, машину та дачу, і я зроблю тебе щасливим батьком трьох синів, але маю одну умову
За вечерею Ілля знову порушив тему працевлаштування дружини. Він хотів, щоб Діана влаштувалася на роботу і гроші заробляла. І тому ось уже цілий місяць майже кожен день говорив про це за вечерею. А його мама проти була. Наполягала, щоб невістка вдома сиділа і займалася домашнім господарством
З чого раптом місяць тому Ілля почав говорити про це? Тут все просто. Його про це дружина попросила. Вона ж навчила чоловіка, як розмовляти з мамою.
— Та сил уже більше нема одному на вас ішачити! — поскаржився Ілля, кидаючи перелякані погляди на дружину, ніби питаючи її: Все так, як треба? Я правильно говорю?» А Діана у відповідь схвально кивала, мовляв, все правильно так тримати. — Пашу, як кінь, цілими днями. Втомився, як слон. Чому тільки я маю надриватися? А Діана цілими днями що тут робить? Нехай теж працює. Як я. Як усі нормальні жінки.
– Я згодна, – радісно підтримала чоловіка Діана. – Хоч завтра. Мені ця домашня робота під вашим, Мілана Юріївна, чуйним керівництвом, вже де. Ви вибачте мені за різкість слів, але інакше просто не скажеш.
Але свекруха її захоплення з приводу того, щоб почати працювати, не поділяла. І вибачення невістки за різкість слів Мілані до лампочки були. Вона й сама була жінкою прямою і не дивувалася з того, що й з нею так само розмовляли. А відкритість невістки їй навіть подобалася.
«Якщо в очі сварить, — думала свекруха про невістку, — то все добре. Значить, камінь за душею не ховає. Гірше, коли у вічі посміхається, а на душі — думки чорні».
Але навіть чесність Діани не могла вплинути на свекруху.
– Обійдешся без роботи, – просто відповіла Мілана. – Згодна вона. Бач чого вигадала. У тебе вдома справ повно. І, як ти правильно помітила, під моїм чуйним керівництвом. Тож навіть і не сподівайся. Ні, ви послухайте тільки, — звернулася мати до сина. – На роботу вона зібралася. А хто за неї домашні справи робитиме? Чи я?
— Але, Мілана Юріївна, — спробувала Діана достукатися до кам’яного серця свекрухи. – Ви ж чули! Іллі одному важко на нас ішачити. Він щодня з роботи повертається втомленим, ледве ноги додому приносить. У нього вже сил ні на що не вистачає.
— Діана має рацію, — мовив Ілля. — Мене ні на що не вистачає. Додому повертаюся, сил зовсім не лишається. Хіба що тільки в квартиру увійти і до кухні доплестись.
– А я дітей хочу, – переконувала свекруху Діана і штовхала чоловіка в бік.
– А я, – сумно дивлячись на маму, сказав Ілля, – думаєш, не хочу? Ще, як хочу. Але ж ти бачиш. Сил немає. Жодних. Ось зараз повечеряю і все. Найбільше, на що мене ще вистачить, це дійти до дивана у вітальні та телевізор подивитися. Кіно якесь подивитися. Та й то навряд чи до кінця додивлюся, засну ж.
— Терпи, синку, — байдуже промовила Мілана. — Життя таке влаштоване.
— Чому тільки я маю терпіти, мамо? – обурився Ілля. – Нехай Діана теж терпить. Тим більше, що вона сама проситься.
– Тому що ти чоловік, Ілля, – позіхаючи, відповіла Мілана синові. — Чоловік мусить орати, як кінь, і втомлюватися, як слон. А Діана твоя – молода ще. Життя не знає. Тому й проситься. Ось поживе, тоді зрозуміє.
— Що це я зрозумію? – обурилася Діана.
– Все зрозумієш! — спокійно відповіла свекруха. – І давай, не зли мене.
Діана суворо подивилася на чоловіка. Ілля одразу зрозумів, чого від нього хочуть.
– І що, що я чоловік? – вигукнув він. — Я, може, теж хочу, як Діана. Я, може, й утомлююся, як кінь, але я не кінь. Я, як і ви, теж людина, і тому хочу бути щасливим.
— Про коня я, скажімо, згодна, — відповіла Мілана. — Але якщо конкретно, ти щось хочеш?
Ілля знову глянув на дружину.
— Хочу проводжати Діану на роботу, — сказав він, а Діана впевнено кивнула. – Ось так само, як вона мене зараз проводжає, – Діана знову кивнула. — І сидіти цілими днями вдома хочу. Нехай навіть під твоїм особистим керівництвом.
— Діана не просто так сидить, проводивши тебе на роботу, — відповіла Мілана. — Вона… Це… Квартиру прибирає… Чого ще… Посуд миє… По магазинах бігає… Коротше, синку, перестань. Твоя дружина робить багато чого. І якщо вона раптом почне працювати, хто замість неї все це робити стане? Чи я?
– Ти! — впевнено заявив Ілля, а Діана скривилася, даючи зрозуміти чоловікові, що він сказав не те.
— Ну, дякую тобі, синочку, — відповіла Мілана. – Виростила на свою голову. Віддячив маму. Тільки ні. Я своє відмила, випрала. І по магазинах я своє відбігала. Досить з мене. Ось нехай тепер Діана це все робить.
Ілля розгублено глянув на дружину і знизав плечима. Діана відповіла йому суворим поглядом. І до Іллі дійшло, що треба казати.
– Квартиру і я можу прибрати, – сказав він. — І посуд помити — невелика робота. А по магазинах ходити, то це взагалі одне задоволення.
Діана посміхнулася.
– Ось ще! – обурилася Мілана. — Ти гроші заробляй, а не мели всякої нісенітниці.
— Я не мелю.
– Мелиш! Магазини – йому в задоволення. Та й толку від твоєї Діани на роботі? Ну, влаштується вона, і що? Її зарплати вистачатиме лише на те, щоб на роботу їздити та обідати там. Та на кафе із подругами по роботі. Так на одяг, щоб виглядати відповідним чином. Тепер вона халат надягла, і всі щасливі. А якщо влаштується на роботу, тут халатом не обійдешся. Знадобляться і кілька пар туфель, і осіннє взуття, і зимове взуття, і костюми, спідниці, сумки. А про шуби та про косметику я взагалі мовчу.
– Це правда, Діана? — суворо запитав Ілля. — Ти зароблятимеш тільки на одяг собі, на їжу, на кафе з подругами, на шуби, на косметику та на проїзд?
– Нічого подібного. Я зароблятиму в рази більше, ніж ти. І нам на все вистачатиме. Присягаюся.
– Мамо! — вигукнув Ілля. – Ти чула? У рази більше!
Мілана посміхнулася.
— Та ти її слухай, синку, — сказала вона. – Твоя дружина тобі ще й не таке скаже. Аби біля плити не стояти.
І в цей момент Діана вирішила, що час говорити серйозно.
«Ілля свою справу зробив, — думала вона, — місяць маму готував. Тепер настала моя черга. Переконати в цьому самого Іллю!
— Кажу «в рази», отже, в рази, — впевнено стояла на своєму Діана. — І плита тут ні до чого.
— Ой, не сміши мене, плита ні до чого, — відповіла свекруха і замахала руками. — Ще як до чого.
– Я не смішу. Тільки ви самі не знаєте, чого відмовляєтеся. Я б за рік на квартиру заробила, і ми від вас з’їхали б. А із зарплатою вашого сина ще як мінімум десять років чекати треба.
Слова дружини про те, що вже через рік можна поїхати від мами, одразу подіяли на Іллю належним чином.
– Мамо! – вигукнув він. – Ти чула? Вона за рік на квартиру заробить! Ну, нехай попрацює. Насправді. Чого ми втрачаємо?
Мілана замислилась.
– Ні! – рішуче заявила вона. – Не піде. Яка мені вигода, що ви від мене з’їдете за рік? Жодної. Що я сама робитиму? Хіба що вити від туги та самотності. Адже ви, якщо з’їдете, навряд чи мене відвідувати часто станете.
– Ми станемо! — в один голос заявили Ілля та Діана.
– Ви станете! Ага. Як же. Так я й повірила. Бачила я таких, хм, відвідувачів. Стануть вони. Ні. Краще нехай все залишається як є.
І тоді Діана вирішила говорити лише з чоловіком, не звертаючи уваги на свекруху.
– Не слухай свою маму, Ілля, – виразно і голосно промовила Діана. — Твоя мама спеціально так каже. Бо не хоче з тобою розлучатися.
Мілана намагалася щось заперечити, але Діана їй цього не дозволила і продовжила свою промову, тільки ще більш урочисто та голосніше. І щоразу, коли Мілана намагалася встрявати у розмову чоловіка й дружини, Діана не зупинялася, а лише посилювала гучність та урочистість.
– Ти тільки уяви, Ілля, – продовжувала Діана. — Уже за рік у нас буде своя квартира. Двушка. Ні! Трійка. І не в спальному районі, як зараз. А у центрі. У тебе буде власний кабінет. І ти зможеш запрошувати до себе у гості друзів.
— Друзів? – захоплено промовив Ілля.
– Їх!
– Хочу.
— Хочеш, отже, отримаєш. Запрошуй їх хоч щотижня. Щоп’ятниці. А я накриватиму вам стіл.
– Хочу, хочу, хочу.
– Все в твоїх руках.
— Сину, не слухай її. Вона…
— І тобі не треба буде звітувати перед мамою щоразу, коли ти затримуватимешся на роботі.
— Синку…
— Мамо! Не заважай Діані. Вона добре каже! Продовжуй, Діана. Що ти там сказала про те, що я можу коли завгодно приходити і не звітувати?
– Я кажу, – продовжувала Діана, – що ти вже дорослий хлопчик і тобі необов’язково жити з огляду на маму. Час ставати самостійним. Я куплю тобі машину.
– Машину!
— Синку…
— Я куплю тобі дачу! – продовжувала Діана.
— Синку…
– Дачу! – захоплено закричав Ілля.
– На яку ти зможеш приїжджати у вихідні з друзями на шашлики, – додала Діана. — А ще я подарую тобі трьох синів. І ти, окрім усього іншого, станеш ще й щасливим батьком. Ти хочеш, окрім усього іншого, стати щасливим батьком трьох синів?
— І ти ще питаєш? Діана! Звісно, хочу!
— А ти хочеш, щоб твої друзі обзаздрилися, побачивши, що ти досяг всього, про що вони ще можуть мріяти, живучи разом зі своїми батьками.
– Хочу!
— Для цього не так багато треба зробити.
– Що, Діана? – закричав Ілля. — Що мені потрібно зробити, щоб усе це якнайшвидше здійснилося?
— Лише відпустити мене на роботу, коханий. Решту я зроблю сама.
– Я згоден.
— Синку…
— Все, мамо! Я так вирішив. Із завтрашнього дня Діана виходить на роботу!
– Послухай мене…
– Не слухай маму, Ілля, – продовжувала Діана. – Квартира, кабінет, дача, машина. А ти при цьому батько трьох синів! І якщо це не твоя марна фантазія, а реальні мрії…
— Реальні! — вигукнув Ілля. — Насправді не буває!
— Тоді не слухай маму, а слухай лише мене. Лише мене. І всі твої мрії збудуться. Слухай лише мене.
– Я згоден.
– Дуже добре. Тоді я вже завтра виходжу на роботу, і через рік ти отримаєш квартиру, а згодом машину і дачу, і протягом наступних п’яти років я зроблю тебе щасливим батьком трьох синів, але маю одну умову.
– Яке.
— Ти звільняєшся з роботи і займаєшся домашнім господарством під чуйним керівництвом своєї мами доти, доки ми не переїдемо на свою квартиру.
– Я згоден!
— Синку…
— І щоб до мене, — продовжила Діана, — не було жодних претензій щодо прибирання, приготування, прання та всього іншого. Умова зрозуміла?
– Зрозуміло.
– Ти згоден?
– Згоден.
— Згоден? Інакше договору — кінець, і я просто від тебе піду.
– Точно. Згоден. Я зрозумів. Не треба нікуди йти. Я робитиму все, як треба, під чуйним керівництвом мами.
— Отже, домовились?
– Домовилися.
— Мілана Юріївна, ви свідок.
— Це жорстоко, — трохи чутно промовила свекруха.
— Це життя, Мілана Юріївна.
– Все, мамо! – рішуче заявив Ілля. — Жодних сліз. Я ухвалив рішення.
Вже наступного ранку Ілля проводжав дружину на роботу. А за рік Діана, як і обіцяла, купила трикімнатну квартиру в центрі. А трохи згодом вона купила машину та дачу. А упродовж п’яти наступних років Ілля став батьком трьох дочок. А після цього Діана продала троячку і купила п’ятикімнатну квартиру.
Як же Діані це вдалося? Може, тому, що вона багато заробляла?
Нічого подібного. Зарплата Діани була і залишається вдвічі меншою, ніж колись була у чоловіка.
Але тоді як?
А дуже просто. Діана виграла у лотерею дуже багато грошей. А чоловікові та свекрусі нічого не сказала. Вирішила, що так правильно.
Тому що Діана точно знала, що якщо розповість про великий виграш чоловікові та свекрусі, то на все життя так і залишиться домогосподаркою.
А тепер домогосподаркою у її будинку працює Ілля. І працюватиме доти, доки у Діани виграні гроші не закінчаться. А їх, якщо витрачати економно, вистачить на двадцять п’ять років.