– Ти не любиш мого сина! – сказав чоловік в суперечці

«Ти не любиш мого сина!». Саме ця фраза, сказана чоловіком одного разу в сварці, ввела мене в ступор.

Я дуже серйозно задумалася, а чому, власне, я його повинна любити? Я його у свою сім’ю не брала, мені його «готовенького» привели та поставили перед фактом. Я його не народжувала, тому, материнських почуттів відчувати до нього  не можу апріорі.

Але найголовніше – я ніколи не ображала його (молодшого сина), ніколи ні в чому не обділяла, не принижувала,  не чіплялася,  завжди намагалась підтримати хлопця, та й взагалі, він вважає мене найкращою мамою-мачухою. Про це говорить не тільки сам Михайло-молодший, але і його друзі.

Мамою він мене не називає, я ніколи й не просила. А навіщо? Він пам’ятає свою маму, я ніколи не претендувала на її місце і не можу претендувати. Але її немає більше на цій землі. Якщо йому хочеться так мене назвати, він іноді говорить: «Ви ж мені як мама, так?».

Я погоджуюсь. Звісно, як мама. Я його з 5 років виховую. Уже 12 років минуло з того часу, як він вперше увійшов в мій дім.

Все це я висловила чоловікові. М’яко, але твердо. І додала: «Але я ж не прошу тебе любити свою дитину». Тут вже задумався він.

Він також добре ставиться до мого сина, навіть краще, ніж добре. Допомагає у всьому і порадою, і ділом, і грошима. Я йому вдячна за це, але не прошу любити мою дитину. Любити свого сина я можу і сама. Я просто хочу доброго ставлення. Таке ж добре ставлення я транслюю на молодшого.

Просто любов для мене – це занадто сильне поняття. Добре і справедливе ставлення, підтримка – це одне. Любов – це дещо інше.

Ця розмова відбулася років 5 назад. Більше такої дурості я від чоловіка не чула. Можна мене критикувати скільки завгодно, але полюбити дитину чоловіка жінці дуже важко, втім, я навіть не вірю, що можливо. Однак про це говорити не прийнято. На жаль.

Спільної дитини у нас з чоловіком немає. Так ми й не хотіли ніколи. Є два сини – два Михайли.