“Це що таке? Все не так, наче в інший світ потрапила.” – Ганна Миколаївна не розуміла, що відбувається в лікарні. Як це, їй навіть ніхто не нахамив?

Ганна Миколаївна готувалася до сьогоднішнього дня весь тиждень. Пригадувала всі свої болячки, репетирувала перед дзеркалом колючий погляд, тренувалася грізно верещати фразу “а ви мені тут не хаміть”. І ось день, до підготовки якого вона так відповідально підійшла, настав.

Жінка встала рано, щоб розім’ятися, пройшлася кілька разів по кімнаті, жваво працюючи ліктями, імітуючи просування в натовпі, кілька разів на пробу викрикнула “Ви тут не стояли” і “Мені теж тільки запитати!”, після чого перевірила сумочку на наявність всього необхідного. .

У об’ємній дамській сумочці, яка могла б суперничати за місткістю з солдатським речовим мішком, поміщалися пухка медична карта, з боєм відвойована при переході в іншу поліклініку, купа рецептів і направлень, що викликають у Ганни Миколаївни сумніви, бахили, маска і парасолька, як зброя .

Ганна Миколаївна рішуче і навіть якось хвацько заломила на вусі свою в’язану беретку, критично глянула на себе в дзеркало, але залишилася задоволена і з бойовим настроєм вийшла з квартири.

Вже на підході до поліклініки Ганна Миколаївна відчула якесь легке занепокоєння. Все було не так, як вона звикла.

Ніяких курців біля ґанку, двірник ходив територією, іноді змахуючи мітлою, щоб прибрати якісь видимі тільки йому смітники. Двірник був обурливо твepезий, поголений і в чистому. Таким його Ганні Миколаївні бачити ще не доводилося.

Коли жінка з ним зрівнялася, двірник підняв на неї очі, ввічливо привітався і знову почав вистежувати безлад, що ховався від нього.

Ганна Миколаївна шарахнулась від чоловіка, як від чумного, і почовгала до дивовижно чистих сходів, застелених спеціальним антиковзним килимком, якого тут зроду не було.

Жінка невпевнено зиркнула на вивіску, де значилося “Центральна міська клінічна лікарня”, і потягла на себе вхідні двері, які безшумно піддалися.

Перед Ганною Миколаївою розкинувся незвично порожній хол, де у звичайні дні біля реєстратури юрмилися люди, активно лаючись, кашляючи і вимагаючи не затримувати чергу, записати їх скоріше і не ходити по ногах.

З-за скла, що відокремлював пацієнтів від співробітниці, яка вела запис, зазвичай долинало грізне ревіння, що талончики до терапевта скінчилися, а стоматолог на лікарняному, зате є запис до гінеколога, а кому щось не подобається, радилося йти в платну клініку.

Сьогодні ж стояла якась дзвінка тиша, що зрідка переривається дзвінками телефону в реєстратурі. Біля віконця стояло всього дві людини, а до того моменту, як підійшла Ганна Миколаївна, залишився лише один чоловік.

Поки пацієнт вів тиху розмову з реєстраторкою, Ганна Миколаївна нервово оглядалася на всі боки. Де всі? Що ж відбувається? Може, в них тут каpaнтин?

Зайнята такими думками жінка не одразу зрозуміла, що підійшла і її черга. З заціпеніння її вивів не звичний крик “Що у вас?!”, А ввічливе “Добрий день”.

Ганна Миколївна на автоматі тихо привіталася, потім насупилась і підпускаючи в голос істеричних ноток заявила, що має запис до терапевта на десять двадцять.

Почути у відповідь вона була готова все, що завгодно, навіть почала набирати в груди більше повітря, щоб одразу перейти на звичний у такій ситуації крик, але жінка з реєстратури, ідейний ворог усіх хворих, щось клацнула в комп’ютері, уточнила прізвище Ганни Миколаївни, після чого посміхнулася.

– Лікар Тищенко, кабінет двадцять три, другий поверх ліворуч. Речі залиште, будь ласка, у гардеробі, там же можете сісти та надіти бахіли. І маску не забудьте, будь ласка.

Таке звернення стало для Ганни Миколаївни несподіваним ударом, майже нокаутом. Машинально взявши протягнуті їй листи, жінка почовгала в бік гардероба.

Сьогодні ж там стояла ввічлива і дуже охайна санітарка, яка прийняла пальто, видала номерок і посміхнулася, запропонувавши Ганні Миколаївні сісти, щоб одягнути бахили.

Підозріло дивлячись на усміхнену санітарку Ганна Миколаївна міцніше притиснула до грудей сумку з найціннішими манускриптами своєї історії хвороби і бочком попрямувала до сходів.

У коридорах було чисто, безлюдно і тихо. Жодних звичних натовпів біля дверей кабінетів, лайки, дитячого плачу та інших настільки знайомих у цих стінах звуків.

Біля кожного кабінету сиділи по дві-три людини, які мали такий самий прибитий вигляд, що й у Ганна Миколаївна. Заговорити з кимось жінка не наважилася, тільки прискорила крок, щоб якнайшвидше дістатися до потрібного кабінету.

Перед двадцять третім кабінетом самотньо сиділа така сама пенсіонерка, як і Ганна Миколаївна. Вона зацьковано оглядалася на всі боки і, здається, була рада появі хоч когось.

Ганна Миколаївна хотіла запитати, який у жінки талончик, як двері кабінету відчинилися і з нього визирнула медсестра.

– Вітаю. Мельник? Чого ж ви не заходите? Лікар на вас чекає, – посміхнулася дівчина і відсторонилася, запрошуючи жінку увійти.

Та кинула на Ганну Миколаївну якийсь розпачливий погляд і повільно пройшла до кабінету. Медсестра зникла за нею і зачинила двері.

Сидіти в порожньому коридорі було незвично та страшно. Зазвичай перед цими дверима розгорталися справжні баталії, і найнещасливішим був уже не терапевт, а травматолог. Найгірша ситуація була тільки в кабінеті педіатра.

За чотири хвилини до призначеного Ганні Миколаївні часу двері кабінету відчинилися і з нього вийшла попередня пацієнтка. Погляд її був трохи розфокусований, наче вона була під гіпнозом. Повільною ходою вона попрямувала у бік сходів, проігнорувавши питання Ганни Миколаївни, чи можна заходити.

На запитання відповіла медсестра, яка з широкою посмішкою зробила запрошуючий знак Ганні Миколаївні заходити.

Весь прийом вона сиділа, як на голках, чекаючи якоїсь каверзи, але вся каверза була в тому, що його не було. Лікар уважно вислухав усі скарги, запитував, оглянув, послухав, відповів на запитання Ганни Миколаївни так, ніби вона приймала у нього іспит. І це замість того, щоб зі стомленим виглядом цідити “ну, що ви хочете, вік, не дівчинка вже”.

Після всього виписав направлення на аналізи, покірно написав нові призначення на ліки, в яких Ганна Миколаївна сумнівалася, порадив одразу ж записати на наступний прийом і з усмішкою попрощався, побажавши не хворіти. До дверей жінка проводила та сама усміхнена медсестра.

У реєстратурі жінки поцікавилися, коли їй буде зручніше прийти на прийом. Це було настільки несподіване питання, що реєстраторці довелося повторити його тричі, щоб Ганна Миколаївна змогла його усвідомити. Пробурмотівши щось незрозуміле, вона забрала простягнутий їй листок, де акуратним почерком було написано коли і о котрій їй приходити.

Остаточно вразила жінку гардеробниця, яка допомогла їй надіти пальто і побажала гарного дня. З поліклініки Ганна Миколаївна вибігала так швидко, що забула зняти бахіли, але помітила вона це вже вдома.

Це що таке було? Все не так, наче в інший світ потрапила. Може, вона випадково потрапила до платної лікарні? Але ж вона нічого не платила.

Про всяк випадок Ганна Миколаївна перевірила вміст свого гаманця, який пам’ятала до копійки. Та ні, все на місці. Тоді взагалі незрозуміло, що це все означає.

Продовжуючи нервувати Ганна Миколаївна поставила на плиту чайник і ввімкнула телевізор, їй дуже хотілося відволіктися від своїх думок, але виходило дуже погано.

Жінка налила собі чай і дивилася на екран невидимим поглядом. Її думки були далеко, вона намагалася зрозуміти, що сьогодні сталося і чи не збожеволіла вона. А по телевізору тим часом йшли новини, які Ганна Миколаївна не слухала.

– Сьогодні наше місто з робочим візитом відвідав міністр охорони здоров’я… – вела мовлення ведуча. – У планах відвідування міських поліклінік та обговорення з регіональною владою…