– Це мої гроші, а вам я нічого не дам!

У мене ніколи не було теплих і щирих відносин з моїми родичами. Коли мені було 8 років, батьки розлучилися, а мама змінилась остаточно.  Вона все і всіх навколо сприймала тільки як джерело можливої вигоди. Вона навіть мене виховуючи постійно повторювала, що колись настане моя черга виконувати всі її забаганки. Мені було прикро це чути, адже я ніколи нічого у мами не вимагала.

Після закінчення школи, я вступила в інститут заочно і пішла працювати продавцем в магазин. Я заробляла дуже мало, однак майже всі продукти додому купувала сама.

Після закінчення навчання я вийшла заміж, ми з чоловіком взяли іпотеку і я переїхала від мами.

Пару років тому,  мого чоловіка підвищили і почалося: дочко, мені б шубу і ремонт, сестрі твоїй  грошима допомогти треба, адже вона одна зовсім, дядькові  на машину додати.

– Ну а що? У вас грошей кури не клюють! А ми не чужі! – говорила мама.

З підвищенням посади, чоловікові підняли зарплату всього на 2 тисячі. Він отримував всього 15. У нас в домі майже не було меблів та необхідної техніки, дитина тоді тільки народилась і кредит на машину. Ми самі жили, як бомжі, але родичі розуміти це не хотіли:

– Ти ж он як виряджаєшся! Що брешеш-то, що грошей немає! Ми тобі допомагали колись, тепер твоя черга. А як ти думала? На те ми й сім’я.

Одяг у мене був модним – згодна. Але я його не купувала, я доношувала речі за молодшою ​​сестрою чоловіка. Соромно було, звісно, в чужих обносках ходити, але вибору особливого не було.

Через рік після підвищення і нібито поліпшення нашого добробуту, дочку дядька збила машина. Тоді дядько з дружиною і моєю мамою прийшли до нас додому, грошей на лікування просити. Я аж розридалася, показала їм платіжки з боргом по комуналці та порожній холодильник:

– Ну немає у нас грошей, немає, як ви не розумієте? Я б дала, але не можу – нічого дати! Мене обізвали невдячною жаднюгою і пообіцяли, що я у них снігу взимку не випрошу.

– Власній сестрі грошей не дала. Не просто так – а на справу. Ну і що, що двоюрідна! Кров-то одна!

Нас перестали запрошувати на свята, відмовлялися посидіти з дитиною, не брали від нас трубки. Сварку з родичами я переживала дуже важко. А пів року тому чоловік мене вигнав.

– Я знайшов іншу, вона чекає від мене дитину. Жити ми будемо тут. Він виставив мене з дитиною на руках за двері. Я прийшла до мами, але вона не пустила мене на поріг:

– Я б тебе пустила, але не можу! Розумієш, місця немає. – сказала мама і зачинила двері перед носом.

Я зняла кімнату в однієї пенсіонерки. Я віддала дочку в садок, а сама влаштувалась там нянечкою. Моєї зарплати  не вистачало навіть на необхідний мінімум. Чоловік не поспішав платити аліменти – всіляко затягував судові розгляди. Інна Василівна, кухар в нашому садку, ввійшла в моє становище і підкидала мені продукти, обкрадаючи дітей.

Я розлучилася, відмовившись виплачувати іпотеку. Чоловікові присудили виплатити мені частину погашених внесків, але коли він це зробить – мені було невідомо.

Три місяці тому, на останні гроші, я взяла участь в лотереї. Напередодні мені наснилася бабуся, вона сказала:

– Щастя там, де багато синього. 48 – дивись, щоб було 48 в кінці.

Коли я побачила синій кіоск з вивіскою: «Щастя», я не втрималася і підійшла туди. Там торгували квитками, лотерейними білетами. Я подумала – чим чорт не жартує? Знайшла в купі різнокольорових папірців квиток, в кінці серійного номера якого була цифра 48. Я перерила всі лотерейні білети всіляких лотерей і знайшла той самий. Я виграла два мільйони.

У нашому місті це трикімнатна квартира і машина. Але я вирішила купити квартиру, але ще трохи пожити тут. Ось піде дитина в школу, тоді й переїдемо. А квартиру, яку я куплю через пару днів, я буду здавати.

У нашому містечку чутки розносяться швидко. З учорашнього дня моя кімната стала місцем паломництва всіх людей, яких я коли-небудь знала, на чолі з мамою і дядьком. Я показала їм всім жирну дулю.

Це – тільки мої гроші, а вам я нічого не дам.