Теща прямо при мені намагалася зісватати дружині більш перспективного чоловіка

Деяким людям здається, що вони найкраще розуміються на всьому. Вони без сорому влазять своїми брудними руками в чуже особисте життя, намагаючись «виправити» все на свій лад.

«З найкращих спонукань», зрозуміло. Та тільки наносять цим непоправну шкоду. Це я зараз так образно почав розповідати про свою тещу. Хоча її можна охарактеризувати одним простим словом – змія!

Ми з Вікою одружені вже 14 років, у нас дві доньки. Живемо непогано – як більшість людей, напевно. Я працюю в компанії зі встановлення пластикових вікон.

Мотатися щодня доводиться у всьому місті, звичайно. Вихідний плаваючий, тому навіть у суботу та неділю не завжди з сім’єю виходить час провести.

Віка в мене жвава, балакуча, а найголовніше – оптимістка. За це її люблю. Вона вже 10 років працює в одній будівельній фірмі, відповідає за доставку матеріалів, тож на ній там без перебільшення все тримається!

Але характером чоловіка пішла явно не до своєї матері, Валентини Олександрівни. Ця жінка ніколи тобі не скаже, що ти їй не подобаєшся. Вона з посмішкою буде завуальовано говорити гидоти, прямо професіонал у цій справі.

Слова теща підбирає так, що начебто й похвалила, а начебто відро помиїв на тебе вилила. Наприклад, нещодавно ми купили новий диван. Валентина Олександрівна, звичайно ж, прийшла подивитися і відразу висловилася про наші меблі:

– Вікусь, а ти прямо такий ось диван хотіла? Не кутовий?

– Так, мамо. Ну куди кутовий? Він випиратиме. Наскільки більше місця займе! – відповів чоловік.

– Звісно, ​​більше. Але на ньому хоч ноги вперед витягнути, відпочити можна. Пити та футбол дивитися все одно, на якому дивані. А ти за день набігаєшся, чи могла б хоч вечорами відпочивати повноцінно. Але не всім такі гарнітури по кишені, звісно, ​​– міркувала Валентина Олександрівна.

Тобто одним махом дорікнула мені і за те, що мало заробляю, і за пиво з футболом, і за байдужість до дружини. Їй би в баскетбол грати – одні триочкові лупила б із центру майданчика.

Я з тещею намагаюся не загострювати стосунки. Було кілька разів – розлютився, так Віка потім тиждень засмучувалася. Навіщо мені це? На думку Валентини Олександрівни про нелюбимого зятя я не вплину, тільки дружині настрій зіпсую.

Ось так і живемо. Дружина якось назвала наші з тещею відносини «пасивно-агресивними», але, на мою думку, такого не буває. Або пасивні, або агресивні. І не дай Бог моїй тещі довести мене до агресивного стану.

А вона пробує! Прямо не може собі відмовити. Нещодавно приходжу з роботи додому – саме субота була – теща вже у нас у гостях сидить, чай п’є на кухні. Як я зрозумів, перервав своєю появою її монолог. Мама Віки закінчила таємничим тоном:

– Ти, Віка, думай. Життя минає. Зараз час такий, можна життя спочатку розпочати будь-якої миті!

– Мам, відчепись. Дурниці якісь кажеш, – відмахувалася дружина, щось перевертаючи на шиплячій сковорідці.

– Жодні не дурниці. Михайло тебе з 1-го класу любив, прямо проходу не давав! І портфель тяг за тобою, і цукерки тобі до школи щодня приносив. Я все пам’ятаю, – посміхнулася Валентина Олександрівна.

Тут уже розмова почала приймати цікавий мені оборот.

– Що ще за Михайло? – запитав я, входячи на кухню.

– Однокласник, – буркнула під ніс Віка, не відриваючись від плити.

– Не просто однокласник, а друг дитинства. Любив Вікусю. А зараз із Чехії повернувся, розлучився, бізнес веде на дві країни. Ось уже хто-хто, а в житті досяг успіху! – пояснила теща.

– І що цей Михайло хоче? – запитав маму дружини.

– Дзвонив мені, хоче з Вікою зустрітися. Зі школи її не бачив. Подарунок, каже, привіз. Вікусь, а я з старих часів ще пам’ятаю, що в Чехословаччині гарні коштовності робили! – не вгамовувалась теща.

У мене просто все всередині закипіло. Це що ж – теща у моїй присутності сватає моїй дружині якогось багатого кавалера? Це вже перебір!

– Валентино Олександрівно, а ви хіба не в курсі, що ваша дочка одружена і є мамою двох доньок? Навіщо це розлученому другу дитинства? – процідив я крізь зуби.

– Звісно, ​​в курсі, Діма. І що працює вона від зорі до зорі, тому що у вас завжди проблеми: то тобі за старе замовлення не заплатили, то за нове ще оплата не прийшла! А є, між іншим, чоловіки, які готові дружинам нормальний достаток забезпечити, а не копійки – від зарплати до зарплати! – відповіла мені Валентина Олександрівна з усмішкою.

Віка мовчала, завзято продовжуючи щось заважати на плиті.

Тобто ось до якого берега ми пригрібли! Не зі стелі це теща взяла – напевно, Віка скаржилася на проблеми з грошима. Але чому їй, а чи не мені? Та якщо треба буде, я заради дружини та доньок на 3-х роботах працювати буду! А з тещею в мене тепер розмова коротка буде. І не пасивна, а ще яка агресивна!