Тато продовжує їсти мамин борщ, хоча вони з мамою та у розлученні!

Мої батьки зібралися розлучатися, коли мені було тринадцять років. Не сказати, що вони мали якісь непримиренні розбіжності. Просто вони з роками виявилися різними людьми.

Мама завжди була активнішою – і в плані роботи, і в звичайному житті. Їй завжди потрібно було кудись йти, гуляти, розвиватися, дізнаватися щось нове. Для тата найкращий відпочинок до цього дня – з чашкою кави біля екрану телевізора. Не можу сказати, погано це чи добре. Просто кожному своє.

Крім того, наклали відбиток складні взаємини з батьками тата. Так чи інакше, після майже п’ятнадцяти років спільного життя батьки вирішили розлучитися. Без скандалів, поділу майна та інших неприємних історій. Але для мене це все, звичайно, було шоком.

Будучи підлітком і не маючи як такого життєвого досвіду, розлучення батьків здавалося мені пекельним пеклом. Я не уявляла, як ми будемо існувати після цього, чи спілкуватимусь я з татом, яким чином тепер буде взагалі влаштоване все наше життя. Я мріяла про примирення батьків. Щодня я уявляла, як вони передумають, і ми всі знову житимемо довго і щасливо.

Зараз, коли мені майже тридцять років, я розумію, що немає слова «помирилися». Це була не сварка, це було усвідомлення того, що нарізно буде краще.

Безумовно, на той момент мій юнацький максималізм і власне его не давало мені зрозуміти, що крім моїх очікувань, є ще й життя двох дорослих людей, які теж хочуть прожити її щасливо для самих себе.

Цікаво, що після розлучення мало що змінилося. Так, ми більше не жили разом, як сім’я, але так само спілкувалися. Причому спілкувалися не лише ми з татом чи ми втрьох, а й мама з татом самі могли зателефонувати та дізнатися, як один у одного справи.

Доходило навіть до того, що моя героїчна мати готувала дві каструлі борщу: одну – для нас, іншу – для тата. Він на той момент жив практично через дорогу у квартирі своїх батьків, які на той момент уже померли.

Ну що там неодружений собі приготує нормального? Мамі було шкода тата в тому сенсі, що після розлучення харчуватися він став зовсім інакше, тому періодично він приходив до нас за своєю їжею.

Якось, вже через кілька років після закінчення школи я була в гостях у своєї вчительки мови, і в одній зі своїх історій згадала побіжно, що батьки в розлученні.

– Як? Ти серйозно? І скільки років вони вже у розлученні? Не може такого бути! Ви ж були на твоєму випускному всі разом і виглядали як справжнісінька сім’я, і ​​вже точно не в розлученні. Як вам це вдається? – дивувалася вчителька.

А це у нас виходить цілком природно. Так і зараз, через п’ятнадцять років після розлучення батьків, ми чудово спілкуємося, можемо зібратися втрьох і пообідати, а мама з татом і без мене часто телефонують і спілкуються. Наприклад, коли я відлітаю за кордон, мама завжди йому дзвонить і звітує про мої переміщення.

– Мам, тату, я вам чесно кажу, якби заснували премію “Найцивілізованіше розлучення”, ви б її точно виграли, – часто жартую я.

І іноді думаю – а що, насправді, краще? Не стільки для самих батьків, скільки для тих самих дітей, батьки яких розлучаються? Складне, нехай і спільне існування, чи цивілізоване розлучення?

Я тепер можу точно стверджувати, що друге. Ніколи не розуміла фразу “залишаємося разом заради дітей”. Дітям добре, коли добре їхнім улюбленим батькам.

Більше того, ніхто не знає, як би ми втрьох спілкувалися чи з якоюсь психікою я б виросла, якби батьки не розлучилися. Як часто жартує моя мама: “Невідомо ще, в кого б летіла ця каструля з борщем, якби ми вчасно не розлучилися!”