Тарас був дуже вибагливим до їжі, кожного дня він казав дружині, що хоче на вечерю. Його не турбувало, що дружина – господиня на кухні і їй видніше, що із продуктів є вдома і сьогодні можна приготувати. А за якими треба йти завтра на ринок або в магазин. Ось вирішила вона поставити чоловіка на місце

— А чому ти не питаєш, що я хочу на вечерю? — поцікавився Тарас у дружини, ідучи вранці на роботу.

— Чи тепер це не важливо?

— Я думала тобі приготувати щось на свій розсуд, — байдуже відповіла Ольга. — Але якщо ти хочеш, можу зробити щось конкретне.

— Не в цьому річ, — сказав Тарас. — До чого тут «хочеш чи не хочеш». Сам факт важливий. Тобі що, спитати важко? Невже тобі це не цікаво?

— Якщо чесно, то ні, — відповіла Ольга, — анітрохи не цікаво. А що тут цікавого?

– Ось як! — вигукнув Тарас. — Дожили. А раніше питала. Раніше цікаво було!

Ольга замислилась.

«Так, — думала Ольга. — І справді, раніше я питала. Що ж! Незручно якось вийшло. Треба спитати. Адже не відстане.»

– Що ти хочеш на вечерю? — спитала вона.

Тарас посміхнувся.

«Подачку робить, — думав він. – Гаразд. Не буду занудою та привередою. Зрештою, сімейне життя — штука складна і базується на поступках та компромісах. Буду милосердним і поступливим чоловіком. Зрештою, адже я не аб’юзер який-небудь. І треба вміти прощати свого ближнього. А інакше, як нам тоді у високому сенсі людьми залишатися?»

– Гаразд, – поблажливо сказав він, – котлети хочу.

– А які ти хочеш котлети? – запитала Ольга. — Свинячі, з баранини чи яловичі? Хочеш, я тобі рибні котлети зроблю?

– Будь-які, тільки не рибні! – вигукнув Тарас. — Ти знущаєшся? Ти ж знаєш, що з дитинства ненавиджу рибні котлети.

«Знову не те ляпнула, — подумала Ольга. — Що це сьогодні? Розсіяна якась. Він скільки разів мені розповідав, як давився цими рибними котлетами у дитячому садку. Втомив вже цими своїми розповідями про своє нещасливе рибнокотлетне дитинство.

Треба  тепер викручуватись. А то він мені весь день ці рибні котлети нагадуватиме. Та що там день! Весь тиждень нагадуватиме. До речі, треба не забути, що й кисіль він змалку ненавидить.»

– А на гарнір що? – запитала Ольга. — Картоплю, макарони чи рис? Може, гречку зварити?

– Картоплю посмає, – сказав Тарас. — Тільки посмаж, не треба тушкувати. Щоб із скоринкою була.

– Звичайно, коханий, – сказала Ольга. – Про що мова. Посмажу з скоринкою, не турбуйся.

— А я й не турбуюся, — впевнено сказав Тарас. – Чого мені турбуватися. Турбуватися тобі треба.

«Ось навіщо я це сказав, — подумав Тарас. — Перевагу свою показати хотів таким чином? Не втримався і нагрубіянив. А навіщо? Ні, багато ще мені треба подолати в собі різного поганого, щоб до людини у високому розумінні цього слова піднятися. Багато!»

— Якщо тобі не важко, кохана, — сказав Тарас ніжним голосом, щоб пом’якшити ситуацію, — салат з помідорами та огірками зроби, будь ласка.

— Звичайно, коханий, — лагідно відповіла Ольга. – Все зроблю.

— І з часником та кропом, — нагадав Тарас.

— З часником та кропом, — сказала Ольга і посміхнулася.

— І зі сметаною, — сказав Тарас.

— Зі сметаною, — сказала Ольга.

— І картоплю теж з кропом посмаж, — сказав Тарас, — і з цибулею.

— Все буде так, як хочеш, коханий, — сказала Ольга.

По-доброму попрощавшись із дружиною, Тарас вийшов із квартири. Але всю дорогу до роботи він думав, що з Ольгою щось стало не так. Але що саме не так, Тарас не розумів. На роботі він весь день ходив якийсь розсіяний. Всі його думки були про дивну поведінку дружини.

«Добре, — заспокоював себе Тарас, — увечері серйозно поговорю з нею і все з’ясую. Може, й справді образив її чимось і не помітив. Потрібно розібратися і все виправити. Поки не пізно.”

Тарас сидів за столом, мляво колупав виделкою котлети, картоплю, салат і з цікавістю дивився на дружину, яка радісно уплітала смажену курку. Вона поливала її томатним соусом і з апетитом відкушувала великі шматки. При цьому вона посміхалася і підморгувала Тарас.

– Так, – сказав Тарас, – я не зрозумів. А чому ти їси смажену курку, а не котлети?

— А я чогось смаженої курочки захотіла на вечерю, — сказала Ольга. — Коли ти про котлети говорив, я подумала, що котлет не хочу, а хочу смажену курку. З томатним соусом. Я її з часником посмажила. Якби ти знав, яка це смакота. А що? Тобі щось не подобається?

— Ні, але… — Тарас був трохи засмучений. — Просто я думав, що ми обоє їстимемо котлети.

«Ти, моя краса, — подумала Ольга. — Думав, що я їстиму його паршиві котлети. З чого раптом він так думав?

— Ну вибач, — сказала Ольга, набитим смаженою куркою ротом. – Я хотіла, щоб усім було добре. Ти їж, що тобі подобається, а я їм те, що мені подобається. Правда здорово?

— Смішно, — тихо відповів Тарас. — А можна й мені смаженої курки? А то я на тебе дивлюся, як ти смачно їж, і мені теж хочеться.

– Ні, – відповіла Ольга. — Я ж курку тільки на себе готувала. Зате всі котлети це тобі. І салат із помідорами, огірками, часником та сметаною теж все тобі. І смажена картопля – вся твоя. Їж на здоров’я, коханий. Смачного.

— Але ж у тебе ще одна ніжка куряча ціла смажена, — сказав Тарас. — А я з тобою котлетами поділюсь.

– Це моя, – сказала Ольга. — Я спеціально собі дві посмажила. Котлет не хочу. Сам їж свої котлети.

Тарас їв котлети і з заздрістю дивився на те, як дружина уплітала другу смажену курячу ніжку. Вона так смачно відкушувала великі шматки, так смачно їла, що Тарас погляд не міг відвести від неї. Котлети колом вставали в горлі.

— Я курку спеціально трохи пересмажила, — повідомляла Ольга. — Щоб скоринка хрумтіла. Смачно! Якби ти тільки знав.

— Уявляю, — тихо промовив Тарас.

Він безглуздо посміхнувся, доїдаючи останню котлету.

Вранці, йдучи на роботу, тарас пильно дивився на дружину.

— Що тобі приготувати на вечерю, коханий? – запитала Ольга.

— Смажену курку, — впевнено відповів Тарас. — Усю ніч вона мені снилася, окаянна. Так само зроби її мені, як собі приготувала. І без гарніру, лише з томатним соусом.

– Добре, коханий, – сказала Ольга.

За вечерею Тарас їв смажену курку. Їв без апетиту. Тому що Ольга на його очах уплітала бараняче рагу.

— Воно смачне, коли гаряче, — радісно повідомляла чоловіка Ольга. — Так би все життя їла та їла його. З дитинства обожнюю бараняче рагу.

Цілий тиждень за вечерею Тарас змушений був спостерігати за різноманітними кулінарними сюрпризами, які влаштовувала йому Ольга. Вчора, наприклад, вона добила його тим, що їла смажену корюшку.

— Я теж хочу смажену корюшку, — нив Тарас.

— Чого ж ти про це не сказав? – здивувалася Ольга. — Я навіщось приготувала тобі відбивні.

— Звідки я знав, що хочу корюшку, — сказав Тарас. — Ти б хоч натякнула.

— Та я ще не знала, що захочу ввечері, — сказала Ольга.

– Дай мені трохи корюшки, – просив Тарас.

— Ні, — суворо сказала Ольга. — А я що їстиму? Твої відбивні? Ні, не хочу

Наступного ранку, проводжаючи чоловіка на роботу, Ольга поцікавилася, що він хоче на вечерю. Тарас у відповідь заперечливо покрутив головою.

– Ні, – сказав він. — Не вийде в тебе нічого більше, кохана. Досить. Понущалася з людини, і буде. Що собі готуватимеш, те й мені роби. І більше.

Починаючи з цього дня, Тарас ніколи більше не казав своїй дружині, що хоче на вечерю.