Тамара Сергіївна влаштувалась працювати вчителем в школу і вже в перший день один хлопчина підбіг до неї і назвав мамою

– Мамо, мамо! Я так сумував! Чому ти так довго не приходила? – біг назустріч Тамарі Сергіївні рудоволосий хлопчина, розкинувши свої маленькі ручки.

Нещодавно дівчина закінчила інститут і приїхала за розподілом у селище, розташоване за сімдесят кілометрів від рідного будинку.

Тамара Сергіївна прийняла перший клас, з усіма учнями вона встигла познайомитися до початку навчального року. Але цього хлопчика бачила вперше.

Молода вчителька розгубилася, коли хлопчик міцно притиснувся до неї і обійняв за талію, але виду не подала. Вона знала, що дитячі почуття дуже вразливі, не можна відштовхувати дитину.

– Як тебе звати? – ласкаво спитала вона.

– Мамо, ти забула, як мене звуть? – сльози хлинули по конопатих щоках хлопчаки. – Це ж я, Павлик…

– Павлику, підемо в клас, зараз почнеться наш перший урок.

– А після уроку ми підемо з тобою додому?

Тамара Сергіївна розгубилася остаточно, не знайшовши, що відповісти наполегливому хлопчику. Благо, повз проходила завуч.

– Тамаро Сергіївно, у вас якісь труднощі виникли? Зараз буде дзвіон. Вам час уже бути в класі.

– Та ось, хлопчик… – тихо сказала молода вчителька, щоб не чув Павлик.

– А що, хлопчик?

– Він чомусь називає мене мамою, – пошепки сказала Тамара Сергіївна.

– Хлопчику, йди до класу, – сказала завуч так суворо, що Павлик кинувся тікати, тільки п’яти виблискували. – Я, здається, знаю, в чому річ. У сусідньому селі влітку початкова школа згоріла. А в тому селі дитячий будинок розташовується. Новий будинок під школу вже готовий, лише до першого вересня не встигли зробити ремонт усередині.

Частину дітей із того села до іншого села возять, а до нашої школи всіх дитбудинківських розподілили. Мабуть, хлопчик цей якраз з дитбудинку. А у них так буває, вони у кожній жінці бачать маму.

– Він чекає, що після уроків я заберу його додому. Що мені відповісти?

– Тамаро Сергіївно, ви ж педагог! Нехай і зовсім молодий. Ви повинні вміти знаходити вихід із подібних ситуацій. Ви чуєте? Дзвінок! На вас чекають ваші учні, не дозволяйте собі спізнюватися на урок.

– Добрий день, діти! – сказала молодим учителькам, що зривався від хвилювання. – З багатьма з вас ми вже знайомі, але я представлюся ще раз: мене звати Тамара Сергіївна.

– Це не правда! – закричав Павло, який сидів за третьою партою. – Ти моя мама, а мою маму звуть Ніна!

– Діти, послухайте мене уважно, – впевнено говорила вчителька, хоча її било нервове тремтіння. – На уроці ви повинні мене слухати! Якщо хочете щось сказати, треба підняти руку та звернутися до мене. Перебивати вчителя під час уроку заборонено. Павло, тебе це особливо стосується. Ти мене зрозумів?

Хлопчик, надувши щоки, махнув головою. Після уроків Павло завзято просився до Тамари додому. На її щастя за вихованцями дитбудинку приїхав автобус.

– Павло, марш до автобуса, – крикнула вихователька дитбудинку, яка приїхала за своїми підопічними.

– Я не поїду з вами. Я маму свою знайшов!

– Та що ж це робиться? – вихователька неохоче спустилася з сходів автобуса. – А ви, правда, схожі, – сказала вона, уважно розглянувши Тамару.

– Що вам відомо про цього хлопчика? – запитала Тамара.

– Він до нас року півтора тому надійшов. Його мати померла зовсім молодою. Хто батько хлопчика – невідомо. А бабуся, ох, там все дуже сумно. Павло її дуже боявся…

Вже наступного дня по селу пішли розмови. Хтось припустив, що Тамара Сергіївна і є рідною матір’ю хлопчика, адже Павло справді був на неї схожий. Мовляв, народила в юному віці і покинула. І ось тепер доля, на повчання матері-зозулі, влаштувала їй зустріч із сином. Тільки щось материнських почуттів як не було, так і немає.

На вихідні Тамара вирушила до батьків.

– Тамара, ну, як твої перші робочі дні минули? Ти задоволена?

– Мамо, знаєш, я, напевно, звільнюсь …

– Як же це, доню? Тобі ж три роки відпрацювати треба. Що трапилося? Не порозумілася з колективом? Чи одні хулігани в тебе у класі?

– Хлопчик у мене є в класі, Павло, він дитбудинку і мене завзято називає мамою. Павло такий же рудий, як і я, з веснянками на пухленьких щічках. Пам’ятаю, в дитинстві в мене теж були такі. Загалом схожі ми. По селу вже чутки пішли, що це мій син, що я народила його в п’ятнадцять і кинула…

– Ой, дурниці які! А люди, люди! Навіщо вони це все вигадують?

– Мамо, не можу я так більше. Якби ти знала, як мені шкода цього хлопчика, у мене серце розривається. Павло постійно проситься до мене додому, твердить, що я його мати, тільки каже, що його маму звуть Ніна.

– Ніна? – стрепенулась жінка.

– Ти знаєш її?

Мама Тамари довго мовчала, вдивляючись у далечінь.

– Що ж, доню… Доросла ти в нас уже, мабуть, настав час розповісти правду… Може, зачекаємо, коли батько зі зміни повернеться?

– Ні, мамо, розкажи зараз. Я бачу, що ти хочеш розповісти щось дуже важливе.

– Сядь, доню, важка це розмова.

Я довго не могла завагітніти, тринадцять років ми з твоїм батьком прожили бездітним шлюбом. Ти знаєш про це. Зрештою, диво сталося! Я розуміла, що це останній мій шанс.

Народила я доньку. Слабенька вона була, з малою вагою. Вночі донька наша довгоочікувана пішла на той світ.

Зі мною в палаті молоденька матуся лежала, Зіна. Руденька така, з веснянками. У неї теж дочка народилася, а вона відмовну писати збиралася, казала: «Куди мені в мої двадцять друге дитя, мені б хоч Нінку старшу прогодувати».

Домовилася я із Зіною, ми бірочки на дітях поміняли. Медсестра, звичайно, про все здогадалася, але не стала видавати нас. Я вийшла з пологового будинку з тобою.

Про те, що я зробила, наважилася розповісти татові лише за три місяці.

– Як відреагував тато?

– Спочатку він був шокований новиною, але потім мене підтримав, сказав, що я вчинила правильно. Невідомо, скільки нам довелося збирати документи на твоє удочеріння. Та й навряд чи нам дали б дозвіл. Ти ж пам’ятаєш, що коли ти була дитиною, ми тулилися з нашими родичами сім чоловік у двокімнатній квартирі.

– Повірити не можу, що я вам не рідна…

– Ти для нас найрідніша. Ми все життя тебе любили, як рідну доньку. Якщо хочеш побачити свою рідну матір, я знаю, де вона живе.

– Не варто. Хоча… Я подумаю…

Наступного дня вони прямували до незнайомого села. Хазяйки вдома не виявилося.

– Батюшки мої! – вигукнула сусідка, побачивши Тамару. – Ніби Нінка покійна з того світу повернулася…

– А ми можемо побачити Зінаїду? – запитала Тамарина мати.

– Не знаю, можете ви її побачити чи ні. Бродить вона десь селом, шукає, де щось можна дістати. А ось і вона, тільки згадали.

Тамара обернулася і побачила спустілу жінку, брудну.

– Мамочко, давай скоріше підемо звідси, – від жаху Тамара закрила обличчя руками.

Усю дорогу назад дівчина не промовила жодного слова. Вдома, сівши між батьків на дивані, обняла їх і прошепотіла:

– Ви найкращі на світі. Я вас дуже люблю. Тільки… що робити з Павликом? Виходить, він мій племінник. Не можу я його лишити, розумієте? Не можу. Я всім серцем полюбила цього серйозного не по роках хлопця. Але мені, незаміжньою, його ніхто не віддасть.

Батьки Тамари переглянулись.

– Обмежень за віком для усиновлювачів начебто ні, – сказав батько. – Думаю, ми зможемо оформити хлопчика на себе.

– Правильно, – підтримала мама. – Це марна формальність, на кого дитину записати. Головне, щоб дитина була вдома. Мені вже не терпиться познайомитися з Павликом… А, може, що ж це робимо? – одразу схаменулась жінка. – Збереться наша Томочка заміж, як відреагує майбутній чоловік на прийомну дитину?

– Якщо любитиме нашу доньку – зрозуміє і прийме Павлику, як рідного. А нелюблячий зять нам і не потрібний, – парирував батько.

Через чотири місяці по Павлика до дитячого будинку приїхала вся родина. Хлопчик, як завжди, сидів на підвіконні і сумно дивився у вікно.

– Мамочка, бабусю, дідусю! – закричав він, побачивши дорогих йому людей.

– Павлику, рідний… Збирайся, ми їдемо додому! – Підхопила його на руки Тамара.