Тамара йшла вулицею і зайшла в двір свого дитинства. І так тепло їй стало на душі, немов всі життєві проблеми від неї пішли

Тамара йшла вулицею, сама не знала, куди йшла. Весна в місті, сніг зійшов, листочки на деревах з’явилися маленькі маленькі. Синє небо. По небу хмари біжать. Але Тамара нічого не бачила, вона дивилася під ноги. І думала про різні сумні та тривожні події.

Багато проблем у житті. Кредит не сплачено. А на роботі скорочення. Напевно, її скоротять. Діти у неї дорослі. Син не може знайти роботу, сидить за комп’ютером. Дочка розійшлася, приїхала до мами жити. І теж з роботою не ладнається. Здоров’я похитнулося – зуби. І на їхній ремонт треба багато грошей. Де взяти?

І все життя ось таке. Бідолашне дитинство. Потім технікум, потім одразу робота. Маленька платня, вічна нестача. Чоловік пив, потім пішов. І не помагав. І крихітна квартирка в іпотеку. Раніше була кімната. І старі розтоптані туфлі шльопають асфальтом. Тамара така маленька та слабка. А життя тьмяне. Тяжка. Нічого хорошого нема.

Тамара опинилася поруч із дерев’яними двоповерховими будинками. Їх незабаром мають знести. Вона у дитинстві жила тут! Ось як далеко зайшла, задумавшись, на околицю. І тут був двір, вона у дитинстві там грала. І Тамара чомусь повернула у двір дерев’яних будиночків. Вона тут майже п’ятдесят років не була.

Кажуть, все здається маленьким, коли виростаєш. Нічого подібного. Старі тополі залишилися – величезні! Ті самі лавочки стоять. На лавках сидять старенькі у плюшевих жакетах, у хустках. Посеред двору кругла карусель із залізними бортами. Гойдалка, та сама! А на асфальті діти креслять “класики”. Просохає асфальт, можна грати!

До Тамари підійшла Оленка із другого будинку. Подала баночку від вазеліну, зелененьку, нову, цінну! Покликала стрибати швидше! ТІТанюшка прибігла, колготки зібралися складками, як завжди. Чешки одягла, щоб спритніше стрибати. Маринка руда теж прийшла. І всі кличуть грати.

І Тамара почала стрибати у “класики” з дівчатками. А хлопчаки запускали кораблики у великі калюжі. Віталік, Андрійко, Вова у шапці з помпоном. Усі галасують, веселяться. І дворовий пес Бобик стрибає та гавкає, веселий такий пес. Його всі люблять. І всюди липкі бруньки від тополь, пахне смолою.

Грали у різні ігри, весело та дружно. І сиділи на лавці потім, балакали. А Маринка дала Тамарі жменю зліплених цукерок-монпас’є, поділилася льодяниками. І сказала, що якщо погане відбувається, треба тричі плюнути і довкола себе обернутися. І біда відв’яжеться. Мені бабуся, мовляв, так сказала. А я тобі – по секрету.

А потім стали мами у кватирки кликати дітей додому. І діти йшли один за одним… Тамара сама не помітила, як одна залишилася на лавці. Небо потемніло, висипали зірки.

І Тамара прокинулася. Вона, мабуть, так утомилася, що зайшла у двір і на лавці задрімала. Треба ж. Будинки розселені давно, замість вікон – дірки, замість дверей – зяючі проломи. Тополь немає, купи сміття у дворі. Тільки ось ця крива стара лавочка і лишилася…

Але настрій чомусь добрий. Певне, сон допоміг. Треба скоріше йти додому! Тамара пішла швидко-швидко! І встигла на останній трамвай. А коли підійшла до свого дому, то озирнулася: чи не бачить хтось? І плюнула тричі через плече. І довкола себе покрулися на одній нозі, як у дитинстві. Щоб відійти від біди, – дурість якась…

Сон був яскравий, як наяву. Тамара не почала його розповідати. Та й нема чого розповідати. Просто діти із дитинства. А те, що в кишені пальто виявилася вранці жменя злиплих різнокольорових льодяників – хтось поклав, мабуть. Заради жарту. Всяке буває.

Але з того дня життя поступово налагодилося. Потроху. Дитячими кроками. Дочка знайшла гарну роботу та познайомилася з гарною людиною. Сина однокласник покликав до себе автосервіс. Кредит удалося заплатити. І ремонт розпочали…

Тамара дістала з антресолей пухкий альбом із фотографіями. Чорно-білі, старі, ламкі, з жовтизною по краях… І з фотографій усміхалися беззубими усмішками шестирічки, друзі її дитинства: Оленка, Маринка, Танюшка, Вова, Андрійко, Віталік… Хто живий, хто ні – загадка. .

Але на фотографії усі живі! І тополі старі шумлять. І гавкає весело дворовий пес Бобик. І старенькі в плюшевих жакетах сидять на лавці. Життя ніколи не закінчується. І час не закінчується. Все лишається. Просто ви виходимо з двору і не бачимо, що все продовжується. Ми йдемо важкою дорогою довго-довго.

А потім ми повернемось у чудовий літній день. Тамара думала не так, це надто складні думи. Вона просто плакала та посміхалася. І крутила в руках бляшанку від вазеліну, – звідкись узялася ця баночка. І від неї йшло тепло.