– Та як ти посміла від брата якісь розписки вимагати! Це ж сім’я! – обурюється мама

Мама нещодавно репетувала на мене до хрипу, тому що я посміла попросити брата написати розписку перед тим. як позичити йому двісті тисяч. Що маму обурило?

Моя недовіра. Ми ж сім’я, ми ж не можемо один одного обманювати, а підозрювати рідню у такому – це обурливо. Це мені говорила людина, яка постійно мені щось обіцяла і не виконувала, вдаючи, що такого взагалі не було.

І брата, до речі, мама до цього привчила. Мені дарували на день народження гроші, мама забирала їх собі, обіцяючи, що віддасть, коли ми поїдемо у відпустку, там вибір буде більшим, я зможу витратити їх з розумом.

Але коли справа доходила до того, щоб мені ці гроші повернути, мама починала кричати, що нічого мені не обіцяла, я все вигадала, взагалі це дурість – давати дитині гроші.

Або ж закочувала очі і заявляла щось на кшталт “та ми тобі на них сто років тому купили джинси, прокинулася вона”. Хоча на момент покупки жодного слова про це не було сказано.

У дев’ятому класі обіцяли, що якщо атестат буде без трійок, то на мене чекає велосипед. Ну, велосипед на мене досі десь чекає, бо мені його не купили.

– Ти для кого навчаєшся? Для себе чи для нас із батьком? Для нас не треба, ми своє вже відучилися, ці знання тобі потрібні, – заявила мені тоді мама. Брат теж із самого дитинства користувався цим прийомом – щось обіцяв в обмін на якусь послугу, а потім не виконував.

Наприклад, його черга мити посуд – він просив мене його помити за морозиво. А потім вдавав здивований вигляд і каже, що нічого такого мені не обіцяв. Таких прикладів я можу згадати дуже багато.

Тому довіри до моєї родини у мене немає жодної. Вони мене з дитинства привчили до цього. У дорослому вже житті мама періодично “позичає” у мене гроші до зарплати, тисячі по дві-три, а потім “забуває” їх віддати. Це ж така дрібниця, правда?

Але зі втратою такої незначної суми я готова змиритися, а ось із більшими сумами – ні. Тому коли брат у мене у борг попросив двісті тисяч щоб купити машину, я погодилася лише з офіційним оформленням паперів.

Брат відразу пішов назад, сказав, що треба подумати, а ввечері на мене чекала істерика у виконанні мами.

– Та як ти посміла від брата якісь розписки вимагати! Це ж сім’я! Коли тебе хтось обманював? – щиро обурювалася вона.

Я їй перерахувала кілька прикладів, мені було сказано, що такого не було, я з себе просто будую жертву.

Мамі я ще раз повторила, що або ми офіційно позику оформляємо, або я ніяких справ з братом не матиму.

– А якщо не віддасть, ти до суду підеш? – хитро запитала мама.

Якщо не віддасть, то піду. Тому що це десять гривень, які вивалилися з кишені і добре. Це серйозні гроші, які мені далися моєю працею.

– Ну ти і погань, звичайно! – крикнула мама і кинула трубку.

Брат так і не передзвонив, гадаю, що мої думки були правильними. Віддавати гроші мені ніхто не збирався.