Син соромиться мене, бо вважає старою

Я народила свого сина, коли мені було сорок років. Як би дивно це не звучало, але мені здається, що саме в такому віці ти по-справжньому усвідомлюєш всю красу материнства. Адже ти вже повністю сформована особистість із життєвим досвідом та цінностями, які сильно відрізняються від тих, що були у двадцять років.

Я повністю поринула у виховання свого сина і весь свій вільний час присвячувала лише йому. Артем ріс слухняною, вихованою дитиною, і проблем у мене з нею ніколи не виникало. Мої подруги завжди казали, що мені дуже пощастило з дитиною, тому що він не завдає великих клопотів, на відміну від їхніх юних хуліганів.

Так було, доки Артему не виповнилося чотирнадцять років. Якоїсь миті я зрозуміла, що просто не впізнаю своєї дитини. Син зовсім відбився від рук, почав огризатися, робити все наперекір і на зло мені.

– Це перехідний вік. У нас теж так було, – твердили мені ті самі подруги.

Я з нетерпінням чекала, коли ж цей період закінчиться, але, як виявилося, все починалося. До шістнадцяти років Артем став просто некерованим, я не могла з ним навіть просто поговорити. Він часто не ночував удома, у школі за рейтингом оцінок перебував на останньому місці.

Попереду був одинадцятий клас, і я дуже переживала, що син завалить випускні іспити. Але, на моє щастя, з горем навпіл він здав необхідні для вступу до ВУЗу предмети і тепер готувався до випускного вечора. Я, ясна річ, теж планувала туди піти.

Купивши собі вечірню сукню для такої події, я приміряла її перед дзеркалом, коли Артем повернувся з репетиції вальсу. Подивившись на мене оцінюючим поглядом, він спитав:

– І куди ти так зібралася? На роботу?

– Як куди? – здивувалася я. – До тебе на випускний, звісно.

– У цьому вбранні ти виглядаєш як стара бабка, – сказав син, – не надумай у ньому йти, не ганьби і мене не ганьби!

Я втратила мову. Такого я точно не очікувала почути.

– Тобі не соромно так із матір’ю розмовляти? – обурилася я. – Жодної поваги! Я, між іншим, уже не дівчинка, щоб ти мені оцінки ставив.

– У всіх моїх друзів мами прийдуть у гарному вбранні, а ти в якійсь допотопній сукні, – не вгавав Артем.

– Мамам твоїх друзів по сорок років, не більше. А мені вже за п’ятдесят. Тому, дозволь, я сама вирішуватиму, в чому мені йти, – образилася я.

– У такому разі можеш взагалі не приходити на мій випускний! – прокричав Артем. – Я не хочу, щоб усі бачили, яка в мене стара мама!

Від почутого в мене потемніло в очах. Ноги стали ватяними, і я присіла на диван. Різко підскочив тиск, запаморочилося в голові. Але це було дрібницею в порівнянні з тим, що діялося у мене в душі. Образа, біль, агресія, обурення. Всі почуття перемішалися в одну велику грудку і накрили мене з ніг до голови.

– Ти хочеш сказати, що соромишся мене? – нарешті спитала я у Артема.

– Ти просто одягаєшся як бабуся, тим самим ще сильніше наголошуєш на свій вік, – зрозумівши, що наговорив зайвого, намагався виправдатися Артем.

– Добре, щоб не ганьбити тебе, я нікуди не піду, – тихо відповіла я.

Артем демонстративно закотив очі та пішов до себе в кімнату.

Мені було дуже прикро від слів сина. Я й уявити не могла, що колись маленька, безпорадна, беззахисна дитина виросте і стане повним егоїстом, який сприймає мене як належне.

Тим не менш, як би мені зараз не було погано, якщо Артем знову прибіжить до мене в сльозах, я так само, як і кілька років тому, зроблю все, щоб він усміхався.