Сил немає разом уживатися із уже дорослим сином

Синові зараз уже двадцять п’ять років. Здавалося б, дорослий самостійний чоловік. Він у нас не дармоїд і не ледар. Здобув хорошу освіту і зараз має цілком хорошу, для його віку, роботу та посаду.

Після закінчення університету син так і продовжив жити із нами. У нас із чоловіком і в думках ніколи не було проганяти рідного сина з дому. Місця у нас достатньо, квартира дозволяє жити всім разом. Але тут справа не в тісноті, а характері сина.

Син повністю живе за наш із чоловіком рахунок. Хоча достатньо заробляє, щоби забезпечувати свої потреби самостійно. Коли я питаю сина, куди він витрачає зароблені гроші, той нічого зрозумілого відповісти не може.

Я все розумію. Він ще молодий і хочеться встигнути пожити. Але в нього гроші буквально витікають крізь пальці. Після роботи син любить сходити з друзями-приятелями у барі чи клубі. Відповідальності у нього все ж таки вистачає, і він не пропадає там до ранку. Зазвичай проводить там дві-три години, щоб завтра бути на роботі у більш-менш презентабельному вигляді.

Він взагалі у нас хлопець симпатичний. Із протилежною статтю у нього ніколи проблем не було. З самої школи в нього подруг було не злічити. Але не думаю, чи це плюс. Останнім часом я помічаю, що він став ставитися до дівчат відверто споживчо.

Одна йому набридне, а завтра вже інша. Телефоном почую випадково, що з кимось розмовляє, а наступного дня вже ім’я інше називає. Змінює своїх жінок, як рукавички. Звичайно, на все це витрачається купа грошей.

Але найбільше я переживаю через те, що син став дуже запальним. Він і в підлітковому віці був йоржистим, але раніше ці спалахи були рідкістю і швидко згасали. А тепер, за будь-якої проблеми, замість того, щоб просто все спокійно обговорити, він зривається на крик.

Я намагаюся, якось, припинити розмову або уникнути такої емоційної реакції, але чоловік теж починає кричати. Як правило, доходить до взаємних образ, а потім син йде з дому, голосно грюкнувши при цьому дверима.

Але на цьому неприємний вечір зазвичай не закінчується. Після цього чоловік починає вже кричати на мене. І вже на мене сипнеться вал претензій, що «це ти його таким виховала, виростила». При всьому цьому мій чоловік завжди від виховання сина дистанціювався і відбрикувався всіма фібрами душі.

Він завжди мав одну універсальну відмовку на всі випадки життя: «я втомився». Під цим приводом він намагався не брати участь у житті нашої дитини. Не ходив до нього на шкільні конкурси та спортивні змагання. Так, навіть просто не проводив час на вихідних. Не вивозив нас усією сімʼєю на природу, не гуляв у парку.

Зазвичай я все тягла це сама. Майстерила разом із сином вироби для дитячого садка, потім допомагала робити уроки, водила до поліклініки. А для чоловіка це були «жіночі турботи». А тут, через стільки років, виявилось, що я не так його виховувала!

А як я, жінка, маю знати, як виховувати чоловіка? Може, я щось і робила неправильно, але, можливо, хлопчикові просто потрібен був батько?

Так і виходить, що я з усіх боків скрізь неправа. У мене голова скоро від цього лусне. Я раніше думала завжди, що й нехай син із нами живе, доки не одружиться. А зараз почала замислюватися, що я можу до цього дня в цьому кошмарі і не дотягнути.