Свекруха заявила після розлучення «повернути борг», але грошей у неї я ніяких не брала

Звичайно, це сумно, коли найщасливішим днем ​​у твоєму житті стає день розлучення. Але ще сумніше жити з тим, кого мало хвилюєш і ти, і ваші діти.

Я звільнилася від непотрібного баласту у вигляді сторожа дивана два тижні тому. Причина банальна: я і на роботі, і вдома, і дітей із саду забираю, а чоловік проводить незабутні моменти обійнявшись із продавленим за два роки «другом».

Після відходу від чоловіка у мене в житті все змінилося тільки на краще: мені не потрібно щовечора тягнути з магазину купу пакетів, не потрібно готувати гори їжі, не потрібно перемивати купу посуду та збирати шкарпетки по квартирі.

І не буде в нашому житті так багато Світлани Петрівни – моєї колишньої свекрухи. Кровушки моєї за сімейне життя попила вона чимало: я була недостатньо хороша в усьому. У готуванні, прибиранні, вихованні дітей. Та навіть банально не така хороша була, як вона б хотіла для своєї дитинки.

Звільнившись від «баласту», я, здавалося, задихала. Поки за кілька тижнів після розлучення мій ранковий недільний сон не перервала трель дверного дзвінка. З думками, кого принесло до нас о 9 ранку у вихідний, я одягла халат і поплелася до дверей.

На порозі стояла моя колишня свекруха.

– Не спиш уже? – запитала вона, заходячи у квартиру.

– Вашими стараннями, – не втрималася я.

Свекруха оглянула мене своїм фірмовим поглядом, у якому читалося презирство разом із несхваленням.

– Викликаєш із самого ранку? Розумію, чому Вадик від тебе пішов. Мужики таке не люблять.

Розмова почала мене напружувати.

– Це не Вадик пішов, це я його вигнала. Інакше він сам би з дивана не встав. Чого прийшли-то?

– Борг повернути, – коротко відповіла свекруха, знімаючи куртку.

– Який борг? – здивувалася я. – Не пригадую, щоб ви мені чогось винні були.

Фірмовий погляд свекрухи повторився.

– Давай, чай наливай. Будемо розмовляти.

Я зітхнула, але поплелася на кухню. Свекруха бадьоро покрокувала за мною. Я була рада, що діти в цей момент перебували у моїх батьків. Бабусю по татовій лінії вони не дуже люблять, та й у неї до онуків так собі ставлення.

Іноді здавалося, що свекруха приходить до нас більше, щоб мені свої не надто приємні «компліменти» відважити та перевірити, чи не сильно я чоловіка завантажую, а діти були тільки приводом.

Коли чай був налитий, а спечені мною плюшки стояли поруч, свекруха полізла в сумку і дістала звідти товстий зошит. Бордовий, як раніше були, під шкіру.

– Ось, тут усі мої витрати на тебе.

Я подавилася чаєм. Через кілька хвилин, витрачених на кашель, я змогла дихати.

– Тобто? – запитала я в подиві.

– Я на тебе стільки грошей за ці роки витратила, караул. Пора повертати. Можеш частинами.

Все ще не вірячи, що це може бути правдою, я відкрила зошит.

Перед очима миготіли рядки «2 пиріжки», «рушник новорічний», «розбита тарілка», «коробка цукерок», «сережки». Мабуть, цей список складався з випадкових витрат свекрухи упереміш із подарунками, які вона мені дарувала.

Я перегорнула на 3-тю сторінку. Там почалося «найцікавіше»: витрати на моїх дітей. «Ліки в лікарню», “одноразові пелюшки”, “повзунки”, “памперси”. Тобто це були витрати на її онуків, починаючи з ліків, які Світлана Петрівна принесла мені в лікарню, коли я лежала на збереженні.

Усі записи вмістилися на 24-х аркушах, я спеціально порахувала. А сума вимальовувалася пристойна. Але найбільше мене здивувала не кількість сторінок, не пункти списку і не сума, а те, що стільки років свекруха вела подібні записи. Це виходить, що всі шість років нашого шлюбу Світлана Петрівна чекала, що ми розлучимося, раз так ретельно записи вела.

Свекруха, звичайно, і раніше «номери» виробляла. Наприклад, одного разу напросилася з нами до моїх батьків і розкритикувала весь їхній будинок, заявивши: «Понаробляють гастарбайтери». А мій тато своїми руками будинок будував.

Або назвала на наше весілля родичів, на яких ми не розраховували, довелося викручуватися. На народження першого онука подарувала мені навіщось свій фен із 90-х, а онукові в’язані шкарпетки, розмір так на 30-й. Загалом, чудила по-різному, але щоб так…

Яка ганьба. Як я могла з усіх молодих людей, які в мене були, вибрати цього диванного вартового вартового з довбанутою матусею? До мене ж стільки мужиків клеїлося.

– Переказом приймаєте? – запитала я максимально серйозно після десятихвилинного мовчання.
Свекруха була здивована моєю покірністю. Вона, мабуть, очікувала, що я битимуся в істериці й благатиму не забирати в мене гроші.

– Так, звісно. Телефоном, – відповіла вона.

– Навіщо мені телефон, я й так можу. Перший пункт – набір шампунів, далі другий пункт – фрукти…

Свекруха перервала мене своїм криком:

– Помовчи! Сміється вона. Я подивлюся, як ти далі посмієшся.

Мене й справді розпирало від сміху. Мабуть, якась істерика почалася від ситуації. Не щодня такий сюр відбувається.

– Я серйозно з тобою говорю, – сказала Світлана Петрівна і встала з-за столу, залишивши зошит. – Чекаю грошей до кінця тижня.

– Обіцяного три роки чекають. Чули?

– Ну і дурна ж ти дівка. Подивимося, як ти заспіваєш, – усе погрожувала чимось незрозумілим Світлана Петрівна.

Я взяла зі столу зошит і попрямувала до дверей. Свекруха якраз їх відчинила, щоб піти. Я виконала головне бажання свого ранку: щойно вона відійшла кроків на п’ять від моєї квартири, я жбурнула в неї зошит і зі словами «Тут вас більше не чекають» зачинила двері.

А що було далі? Та нічого не було. Я зателефонувала Віті, усе йому розповіла і сказала, що абсолютно всім його друзям розповім цю історію, якщо він мамулю свою не приструнить.

Або совість заграла, або він реально злякався, але більше я від Світлани Петрівни нічого не чула.

Але від ситуації я досі в шоці.