Свекруха вийшла заміж за безпритульного, невістка поставила умову

«Я не вижену вашого сина з квартири, — сказала Катерина, — і ми й далі житимемо з ним, як чоловік і дружина, але… У мене буде одна умова» .

На кухні розмовляли дружина Степана та його мама. Сам же Степан стояв біля зачинених дверей кухні і підслуховував, бо на кухні вирішувалася його доля.

— Коли ти одружувалася з моїм сином, Катерино, ти мені що обіцяла? — чув Степан строгий голос матері.

«Господи, аби все вийшло, — тремтячи від хвилювання, шепотів собі під ніс Степан, — аби вийшло все так, як ми з мамою задумали. Клянуся, що тоді вже більше ніколи собі такого не дозволю».

— Та нічого я вам не обіцяла, Інна Іванівно, вигадати теж, — байдуже відповідала дружина.

Почувши таке, Степан заплющив очі, вдихнув, покрутив головою і приречено видихнув.

— Як не обіцяла, Катерина? – підвищила голос Інна. — А кохати його завжди? Хіба не обіцяла?

— Не було такого, Інна Іванівно, бачить Бог!

– Ах, не було?! А на весіллі?

– А що на весіллі?

– А ти згадуй. Це було на третій день весілля. Я до тебе тоді ще підсіла після завершення конкурсу на кращий танець, пам’ятаєш?

– Не пам’ятаю.

— Ну, привіт, не пам’ятає вона. Як можна таке забути, не розумію? Я тоді ще перемогла у цьому конкурсі. Півгодини стрибала по залі. Вся мокра наскрізь була, захекалася, дивлюся, ти сидиш на самоті і сумуєш.

– І що?

— Ну, я й підсіла до тебе. І не кажи, що ти забула, все одно не повірю.

— Ну що, захекалися, ніби пригадую.

«Слава Богу, згадала, — тихо шепотів Степан. — Давай, мамо, дотискай її далі».

— Добре, що пригадуєш, Катерино. Пригадуй далі. Розмова у нас із тобою тоді зайшла.

– Про що?

— Про кохання, зрозуміло, про що ще може говорити на весіллі свекруха з невісткою.

— Ми з вами про кохання розмовляли? Серйозно?

— Розмовляли.

– Щось не пам’ятаю.

— Та гаразд. Я тебе тоді ще запитала, чи ти любитимеш мого сина завжди, незважаючи ні на що? Пам’ятаєш?

— Начебто пам’ятаю. Тільки це хіба про кохання?

— Про кохання, про кохання. А що ти мені тоді відповіла, пам’ятаєш?

– Що?

— Ти відповіла, що обіцяєш любити його завжди, розуміти та прощати йому його слабкості.

— Навіть якщо й так, що з того? Що тепер про це говорити?

— Отже, визнаєш, що обіцяла любити Степана вічно, з розумінням ставитись до його слабкостей і прощати його?

— Ну гаразд, гаразд. Якщо вам від цього легше, визнаю. І чого ви тепер від мене хочете?

— Хочу, щоб ти не розлучалася з ним і не виганяла його зі своєї квартири. Хочу, щоб ви й надалі жили як чоловік та дружина. Тим більше, що у вас уже двоє дітей.

— Ні, Інна Іванівно. Що завгодно просите, тільки не це. Любити вашого сина вічно і все йому прощати з розумінням я, може, й обіцяла згаряча. Але про те, щоб завжди бути його дружиною і жити з ним завжди, про це не йшлося.

— Як же це? Катерина? Кажеш, що любитимеш і все пробачиш, а жити при цьому з ним не хочеш?

– Не хочу.

– Але чому?

— Тому що він має іншу.

Степан вирішив, що настав час і йому сказати слово.

— Та я не маю нікого, Катюша, — тихо промовив він, трохи відчинивши двері.

– Згинь! – суворо сказала Інна синові. – Не до тебе зараз.

Степан швидко зачинив двері і почав знову підслуховувати.

— Зрозуміла тепер, Катерино? – почув він лагідний голос мами. – Немає в нього нікого.

– Як нема? – відповіла Катерина. — Та я сама їх застала вдвох. Ось тут. На цій кухні. На цьому самому столі. Тьху. Очі б мої на нього не дивились. Навіть торкатися до нього гидко.

— Так на столі ж, Катенько. От якби в ліжку застукала, тоді інша річ, я слова не сказала б. Ліжко – це святе. А на столі – це тьху. Начхати і розгубити. Та хіба кого любиш… Ну? Сама подумай. На столі це хіба від розпачу тільки й можливо. Я впевнена, що зі Степаном тоді щось сталося. Неприємності якісь трапилися з ним, і він був не в собі.

Степан вирішив знову вставити кілька слів.

— У мене тоді, Катя, на роботі проблеми були, — сказав Степан у трохи прочинені двері. — Партію деталей запоров, і мене премії позбавили. Ну от я з горя… Пробач мені? А?

Сказавши це, Степан зачинив двері й продовжив підслуховувати далі.

— Тепер ти розумієш, Катерино, що це не те, що ти думаєш, — казала Інна. – Це в нього несерйозно. Проблеми роботи. А любить він лише тебе.

— Ви мені те саме й минулого разу говорили.

– Коли це?

– Рік тому. Забули?

— Щось не пригадаю.

— Дивна пам’ять, Інна Іванівно. Що було п’ять років тому на третій день весілля, ви добре пам’ятаєте, а що сталося рік тому, забули. Ну так я не горда. Нагадаю! Тоді я теж застала вашого сина з іншого. І теж сказала йому, щоб він збирав свої речі та провалював. А ви мені дві години мізки «полоскали», казали, що це випадковість, що більше такого не повториться. І я вам повірила. І що ж тепер? Все повторюється знову? Тільки того разу я застала його на столі у вітальні, а тепер на кухонному столі.

Перш ніж продовжити, свекруха зробила великі очі, мовчки показала на двері, погрозила пальцем, глибоко вдихнула і з силою видихнула.

– Зараз, Катерино, – сказала Інна, – ми це вирішимо. Ти тільки не хвилюйся і не хвилюйся. Стривай хвилиночку… Степане! – Закричала вона, дивлячись на двері кухні!

— Так, мамо, — швидко увійшовши на кухню, злякано промовив Степан.

— Негідник ти після всього цього, ось хто, — сказала Інна. – Подивися, до чого дружину довів.

– Я винен, мамо!

— Моя воля, я знаєш, що з тобою зробила б?

– Що хочете робіть зі мною, мамо. Я заслужив.

— Катерино, візьми щось важче і стукни його, — сказала Інна. — Стукни, стукни. Я дозволяю. Щоби на все життя. Щоб більше не кортіло було. Он сковороду візьми цю і по голові… його дурний.

— Мамо, може, по голові не треба? Бо в мене і так на роботі проблеми.

– Не збираюся я його бити! — вигукнула Катерина. – Ось ще. Іди звідси, Степане. Бачити тебе не можу.

– Але, Катя!

– Пішов геть, – сказала Інна, – не чув, що тобі дружина сказала. Геть пішов. Щоб духу твого на кухні не було. Це ж треба здогадатися. На кухонному столі. Іди з очей.

Степан, з розумінням киваючи головою, вийшов із кухні, тихо прикрив за собою двері, зітхнув, похитав головою, щось прошепотів собі під ніс про свою гірку долю і продовжив підслуховувати.

Якийсь час на кухні було тихо.

— Ну, постався ти ще раз з розумінням, Катерино, і вибач ти його, окаянного, — почув Степан голос матері. — Він же весь у батька свого. А що столи осквернив на кухні та у вітальні, так столи ви нові рано чи пізно купите. Меблі-то в квартирі у вас вся стара, її все одно міняти потрібно. А?

— Все розумію, Інна Іванівно, і прощаю. І навіть обіцяю й надалі любити вашого сина до кінця своїх днів.

— От і славно, — зраділа була свекруха.

— Але житиму з ним не буду, — продовжила Катерина. — І дуже добре, що ви приїхали сьогодні. Допоможете йому зібрати речі та відвезете до себе.

В цей момент Степан знову відчинив двері і зайшов на кухню.

— Та в тому й річ, що не може мама мене до себе відвезти, Катерино.

– Це ще чому? – здивувалася Катерина.

— Бо нікуди мене везти.

– Як це нікуди?

— А отак це. Зайнято там моє місце.

– Ким зайнято?

– Бездомним.

– Яким ще бездомним? Нічого не розумію.

— А чого тут незрозумілого? Мама нещодавно вийшла заміж за бездомного та безробітного. І тепер він живе у нашій з мамою однокімнатній квартирі.

— За кого твоя мати вийшла заміж? — спитала Катерина.

— За людину без певного місця проживання, Катерино, — відповів Степан, — яка при цьому ніде не працює. То зрозуміло?

Катерина подивилася на свекруху.

– Що, серйозно? За бездомного та безробітного заміж вийшли, Інна Іванівно?

– Ага, – відповіла Інна і шморгнула носом.

— Брешете.

— Ось хрест, — відповіла Інна і перехрестилася. — Минулими вихідними й зареєструвалися.

— Чого це раптом?

— Кохання, ось чого, — відповіла свекруха. – Я його як побачила, так і покохала.

– Не вірю. А як ви познайомилися?

— А отак і познайомилися.

– Де?

— Яке це має значення? – відповіла свекруха.

– Я хочу знати, – сказала Катерина.

— Мама тоді пакет зі сміттям викидала, — пояснив Степан. — А цей бездомний там же в сміттєвому контейнері шукав щось.

— Не щось, а зимову куртку, — сказала Інна, — бо зима скоро.

— Ну хай куртку, — погодився Степан.

Степан хотів уже продовжити свою розповідь, але Катерина йому цього не дала.

– І все одно не вірю, – сказала вона. — Брешете ви все. Спеціально про безпритульного вигадали, щоб мене розжалобити.

— Та що ти таке кажеш, Катю? – сказав Степан.

— Хіба коханням жартують, Катя, — сказала свекруха. — Тим більше, що коли я його побачила, я не знала, що він бездомний. Думала, що він, як і я, виносить сміття. А для того часу року він був цілком пристойно одягнений. Ну, як пристойно. У шортах, у майці та у сандалях. Адже літо ще було. І я запросила його у гості.

— У сандалях, кажете? — тихо промовила Катерина.

— У тому й річ. І головне, що сандалі були надіті на босу ногу. Я на це одразу звернула увагу. Адже зараз чоловіки його віку всі сандалії зі шкарпетками носять. А цей на босу ногу. Ось у чому вся штука. Дуже тоді сильне враження на мене це справило.

— Ні, ні, — злякано казала Катерина. — Не може бути такого. Щоб ви… І полюбили безпритульного. Поки на власні очі не побачу свідоцтво про шлюб, не повірю.

— Я знала, що ти скажеш, Катерино, — сказала Інна і дістала з сумочки свідоцтво про шлюб. – Ось. Дивись.

Поки Катерина розглядала документ, свекруха продовжувала.

— Я не відразу дізналася, що він бездомний. Думала, що мешкає десь поблизу, якщо в один контейнер сміття викидаємо. Запропонувала йому повечеряти. Слово за слово. Та й він залишився в мене ночувати.

А коли через три дні я запитала у нього, коли йому на роботу і чи не будуть його домашні хвилюватися, що його довго немає, ось тут він і розповів про себе всю правду. І що безхатченко, і що ніде не працює. Але було вже запізно. Я його вже кохала. А тиждень тому ми розписалися.

— І все одно, — сказала Катерина, повертаючи документ свекрусі, — доки не побачу вашого чоловіка на власні очі, не повірю.

— Ми знали, Катюшо, що ти так скажеш, — сказав Степан. — Роман Арсенович давно вже тут і чекає, коли його покличуть.

– Де тут? — злякано скрикнула Катерина, скочуючи з-за столу. — У моїй квартирі?

— Та не лякайся так, Катюша, — відповіла свекруха. – У квартирі його немає.

– А де він?

— На сходовому майданчику. Між шостим та сьомим поверхами.

— Чому між сьомим та шостим? – не зрозуміла Катерина.

— Там немає сміттєпроводу, — відповів Степан. — Накажеш покликати до квартири?

– Кого? – не зрозуміла Катерина.

— Бездомного, — відповів Степан.

– Ні! – закричала Катерина. — Не треба його кликти сюди.

— Так, а як же тоді, Катя? — спитала свекруха.

– Я сама до нього вийду.

– Як скажеш, – відповів Степан.

Він першим вийшов із квартири, слідом за ним вийшла Інна, за нею Катерина.

— Романе, — гукнув Степан. – Твій вихід.

Катерина з переляком і здивуванням дивилася на те, як сходами спускався той самий чоловік.

— Ну то й що? — тихо промовила Катерина. – Звичайний чоловік. На безхатька не схожий. І не пахне. Стійте, не наближуйтесь!

Роман зупинився.

— Що ти так хвилюєшся, Катенько, звісно, ​​він не пахне, — відповіла Інна. — А яким же він має бути? Тебе бентежить, що він виглядає по-людськи? А як же йому тепер виглядати? Адже він тепер і не бездомний. Одружена людина. Тільки хіба безробітний. Так, зараз таких, як він, багато. Роман, познайомся, це та сама Катя.

Роман почав знову спускатися, але Катерина його зупинила.

— Стійте там, — сказала вона, коли між нею та Романом залишилося не більше п’яти сходинок. — Ближче не наближайтесь.

— Дуже багато чув про вас, Катерино Федорівно, — зупиняючись, сказав Роман. — Давно хотів познайомитися з вами.

— Я таких, як ви, тільки по телевізору бачила в новинах, — сказала Катерина.

— Хочеш, можеш навіть доторкнутися до нього, — сказав Степан.

— Торкнутися? — злякано спитала Катерина.

— Ну щоб переконатися, що він справжній.

– Не треба.

— Якщо потрібно, Катерино Федорівно, я можу показати паспорт. Ось, — Роман дістав із кишені штанів паспорт. — Інна, передай Катерині Федорівні мій паспорт.

— І ваш паспорт не потрібен, — нервово вигукнула Катерина. — Я вам і так вірю, що ви він самий і є.

– Він самий? – не зрозумів Роман.

— Ну, той, за кого вас видають.

– Ах, це, – Роман криво посміхнувся, підняв брови і зітхнув. — Так, Катерино Федорівно, я той самий і є.

— Щось ще, Катенько? — спитала свекруха.

– Ні. На сьогодні вражень достатньо. Цілком. Боюся, що більше не винесу. Я додому хочу.

Невпевненою ходою, тримаючись про всяк випадок за стіни і злегка погойдуючись, Катерина пішла до квартири.

— Я поряд, кохана, — сказав Степан, ідучи за дружиною.

– А мені куди? – спитав Роман.

— А ти чекай на мене, я скоро, — сказала Інна.

Вона останньою увійшла до квартири і зачинила за собою двері.

Якийсь час усі мовчки сиділи на кухні. Першою порушила мовчання свекруха.

— Тепер ти мені віриш, Катерино, — сказала вона.

– Тепер вірю.

— І не виженеш Степана? Адже йому нема куди йти.

Катерина подивилася на свекруху серйозним поглядом.

— Я не вижену вашого сина з квартири, Інна Іванівно, — сказала Катерина, — і ми й далі житимемо з ним, як чоловік і дружина, але… У мене буде одна умова.

— Я готовий на що завгодно, кохана, — сказав Степан. — Виконаю будь-яку твою умову.

— Оскільки ця кухня осквернена, а рік тому була осквернена і вітальня, ви купуєте мені на кухню та у вітальню нові меблі.

— Хочу нагадати, Катюша, — сказав Степан. — Осквернені були тільки столи. А ти вимагаєш заміну всіх меблів.

– Вимагаю. Це моя умова.

— Ми згодні, — відповіла свекруха.

– Дуже добре. І коли у вітальні та на кухні будуть нові меблі, тоді Степан зможе повернутися до мене.

Протягом тижня Клара із сином замінили старі меблі у вітальні та на кухні у квартирі Катерини на нові. Але незважаючи на це, Катерина не пустила Степана назад і подала на розлучення.

А на запитання свекрухи та чоловіка, чому вона так жорстоко вчинила з ними, Катерина відповіла, що за минулий тиждень вона заспокоїлася, взяла себе в руки, глянула на все по-іншому, почала знову нормально розуміти і зрозуміла, що нічого такого серйозного, -за що слід прощати чоловікові зраду, не сталося.