Сваха подарувала дітям на весілля в буквальному сенсі слова порожні обіцянки, ну я і вставила їх у рамку, щоб їй соромно було

Моя дочка Наталя познайомилася з Андрієм за півроку до диплома. Молоді люди зустрічалися, хлопець приходив до нас у гості і часто залишався допізна.

Донька здобула диплом, знайшла роботу і незабаром оголосила, що вони з Андрієм вирішили з’їхатися та спробувати пожити разом. Я до цієї ідеї поставилася позитивно.

Вже краще до штампу в паспорті випробувати себе в побуті, ніж потім кусати лікті і збігати, кидаючи тапки, як це зробив, наприклад, батько Наталі. Донечці було всього п’ять, коли цей чоловік оголосив, що втомився від борщів і дивана і що все життя він мріяв про велике і чисте кохання.

Яку він і знайшов пізніше в особі молоденької панянки, яка швидко перетворилася на сварливу тітку. Тільки тікати колишньому було вже нікуди, оскільки нова пасія, пам’ятаючи про минуле, тримала його в їжакових рукавицях.

Дивлячись, як мирно і дружно живуть молодята, я щиро раділа. І про себе думала, що справа йде до весілля. Інтуїція мене не підвела.

Через деякий час Наташа зателефонувала і повідомила, що вони з обранцем ухвалили рішення. Уже подали заяву і обрали гарну дату.

Від нас, батьків, потрібно було лише приїхати на банкет у гарному настрої. Допомоги молоді не просили, але я одразу відклала певну суму зі своїх запасів на чорний день.

Весілля, навіть найскромніше, задоволення не з дешевих. Молодята лише-но починають доросле життя, чому б їм не допомогти.

Сваха Ірина заявила, що грошима допомагати синові та майбутній невістці вони не будуть.

— Ми на весілля подаруємо їм стільки, що вони будуть забезпечені до кінця своїх днів! — мати нареченого аж сяяла від самовдоволення.

Я ж відповіла, що і на весілля подарую молодим гроші. Нехай вони самі знайдуть їм застосування. А про себе подумала, що знаю я ці «подарунки» на весілля.

Принесуть тостер, який років п’ять валявся на антресолях, і подарують із таким виглядом, ніби це щонайменше квартира в центрі Києва. Ні, я такого своїй доньці не бажаю.

На банкеті я, як то кажуть, виголосила промову і вручила молодим конверт із приємною кількістю гривневих купюр. Сказала, що з подарунком вони можуть робити, що хочуть.

Дочка засяяла посмішкою, зять закивав. Так-так, мовляв, дякуємо, мамо.

Сваха з чоловіком, які тільки й встигали перекидати чарки та закидати в рот закуски, посміялися. Що, мовляв, це за подарунок такий — конверт із грошима. Така, мовляв, банальщина.

— Ото ми зараз як здивуємо, так здивуємо! — пообіцяла Ірина, витираючи розчервоніле обличчя.

Взяли вони з чоловіком слово.

— Дорогі наші діти, ми вас так любимо і даруємо вам дуже цінні подарунки, — сказала сваха і простягнула дочці худий конверт.

Та з подивом відкрила. Всередині порожньо, лише якісь папірці. Перевернула їх Наташа, а на них щось написано. «Холодильник», «пральна машина», «посудомийна машина». Сваха, побачивши обличчя молодих, пояснила:

— Це те, що ми вам поступово даруватимемо. Усе й одразу ми, звісно, не потягнемо. Протягом кількох років повністю всім вас забезпечимо!

І Ірина переможно глянула на мене. Мовляв, ось які подарунки треба дарувати улюбленим дітям. Ну-ну, подумала я. Подивимось, як ви своє обіцяння виконаєте.

Практично одразу після весілля у молодят зламався старий холодильник. Ремонту техніка не підлягала, постало питання заміни.

Я нагадала свасі, що вони з чоловіком обіцяли подарувати дітям холодильник. Ось, кажу, і момент підходящий настав. Ірина аж зблідла.

— У нас, — почала лепетати, — зараз, як на зло, немає грошей. І машина зламалася, і за навчання молодшого сина терміново треба заплатити.

Ну зрозуміло, подумала я. І знову полізла у свою скарбничку. Не за вікном же дочці продукти зберігати.

Минуло пів року. Сваха про свої подарунки, а там, окрім холодильника, було ще багато обіцяного, зокрема протягом першого року сімейного життя наших дітей, не згадувала.

— Мамо, я свекрусі і натякала, і прямо казала, марно. Вона щоразу робить круглі очі й виправдовується, що зараз немає грошей. Мовляв, пізніше все буде, — засмучувалася донька.

Я до свахи. Та на мене круглими очима кліп-кліп. І стару пісню заводить, мовляв, ледь не голодують, аби тільки ноги не простягнути.

— Ми все самі наживали. І вони нехай учаться. Звикли жити на всьому готовенькому, — відрізала Ірина.

Я сперечатися не стала. Взяла з копилки залишки, віддала дітям. Купіть, кажу, нову пральну машину й не засмучуйтесь через дрібниці.

А свашині подарунки вставила в рамку і попросила доньку повісити на найвидніше місце.

Нехай мозолить очі, може, хоч так совість прокинеться!