Сумна правда про те, кого треба любити насамперед

Якщо нас не стане, нічого не зміниться. Світ залишиться тим самим. І люди житимуть своє життя без нас. Не треба тішитись і всерйоз приймати слова про втрату і глибокі скорботи. Це ритуальні фрази. Це швидко проходить, як кола на воді, коли камінчик упаде.

Лише кілька людей зазнають болю та порожнечі. Одна, дві, три; може, чотири чи п’ять. І з цим болем та порожнечею залишаться жити. Їхнє життя ніколи не буде колишнім. Хоча вони потім упораються. Але ніколи не забудуть.

Ще є коти та собаки. Вони можуть і не впоратися. Кому вони потрібні, крім нас?

От заради них ми живемо. Заради цієї зовсім невеликої кількості живих. Які дратують іноді. Втомлюють. Вимагають уваги та витрат. Але по-справжньому ми лише їм і потрібні. Як рука чи нога. Як повітря та світло.

Ні, звичайно, ми потрібні світу, людству і таке інше. Але боляче буде тільки ось цим. Близьким. І погано буде по-справжньому лише їм.

Тож живіть. І любіть своїх. Світ та людство теж треба любити, звичайно. Але своїх – насамперед. Тих, для кого ми живемо та дихаємо. Хтось не зможе без нас обійтися.